Вікна застиглого часу

І коли комусь дошкуляе хвороба в одному мiсцi, а вiн вже не годен терпiти i шукае зцiлення за будь-яку цiну, я даю йому краплю настоянки, i вiн зцiлюеться, аби за хвилю набути iншу болячку, яка йому ще не сприкрилася.

– І вiн потiм знову приходить до вас?

– Аякже. Іншоi ради нема. Щось береш, а щось вiддаеш. Ти готовий вiддати щось навзамiн? За те, що почнеш розумiти мову рослин i комах?

Я замислився – чим я мiг пожертвувати? Що я таке мав, чого б не шкода було позбутися? Але не хотiлося про це думати. Мене тягло до хати панi Розалii з якоюсь нестримною силою, аж поки одного дня я таки тихенько не висмикнувся з хати й не чкурнув до чарiвницi.

Було менi тодi п’ять рокiв, i перехожi, бачачи малюка, який дiловито чимчикуе звивистими вуличками, спинялися та питали, куди це я намiрився. Та я знав, що вiдказувати:

– До бабцi.

В нагороду отримуючи теплi усмiшки, я таким робом дiстався до хати панi Розалii, котра зранку завше була вiдсутня, бо так само, як i моя бабця, ходила на луги по зiлля.

Ключика вона ховала пiд порогом, я вiдiмкнув дверi i прокрався всередину. Тепер постала проблема, як дiстати чарiвний слоiчок, адже господиня, помiтивши мiй iнтерес, переставила його високо на шафу, а менi, малому, сягнути його було неможливо. Та тiльки я присунув крiсло i вилiз на нього, як почулися перед хатою кроки, шарудiння i голосне здивування. Я отерп. Панi Розалiя повернулася i не могла знайти ключа. Я у вiдчаi шмигонув пiд лiжко i вiдчув себе мишею.

Врештi господиня зрозумiла, що ключ у дверях.

– Але то я стара недорайда! Забути ключа в дверях! – нарiкала вона. – Добре, жи голови не забула.

Потiм вона покликала кота Мацька i налила йому в мисочку молока. Кiт знервовано зиркав у бiк лiжка, але вiд молока не вiдмовився.

– Шось ти, Мацьку, неспокiйний, – покивала вона головою i заходилася розкладати трави на столi.

Хатою полинув п’янливий запах. Я поклав голову на руки i задрiмав.

Прокинувся я вiд голосноi розмови. Моя перелякана бабця пiсля тривалих роздумувань вирiшила, що мене можна знайти тiльки тут.

І вона, зрештою, не помилилася, хоча ще цього й не знала, бо я затамувавши подих, продовжував лежати пiд лiжком.

І тут панi Розалiя пригадала дивний трафунок з ключем, а також не менш дивну поведiнку Мацька, який знервовано зиркав у бiк лiжка. За мить бабця уже вклякнула бiля лiжка i радiсно гукнула:

– Є! Ану вилазь, збиточнику!

– А не будете бити? – розплакався я, вiдсовуючись до самоi стiни.