Вікна застиглого часу

Бабця, бачачи, що iнакше мене не дiстане, обiцяла, що най вже так i буде, ременем мене цього разу не почастуе.

Та коли ми вернулися додому, бабця сказала:

– Ану скидай штани!

Я став лементувати:

– А ви ж обiцяли.

– Обiцяла, що не почастую ременем, а рiзочку святого Миколая мусиш таки засмакувати.

Хльоскання рiзки по голiй дупцi незабутне враження. І хоча то був один-единий раз, але вiн витiснив з моеi пам’ятi усi iншi випадки, коли по менi гуляли трiпачки й ременi. Бiль вiд ii ударiв був не схожий на жоден iнший – гострий i обпiкаючий, вiн миттево пронизував усе тiло, та так, що я аж захлинався криком, болем i повiтрям, а потiм ще довго чiхався i катулявся по пiдлозi.

Звiдтодi я завше зиркав на рiзку з острахом, не вiдважуючись навiть торкнутися ii пальцем. Рiзка в уявi моiй перетворилася на дивовижну iстоту, котра жила своiм особливим життям, але залежним вiд мене, як бувае залежною плюсква вiд чиеiсь крови, бо ж так само i рiзка мусила б час вiд часу дiстати свiй життедайний заряд, розтявши зi свистом повiтря i приклавшись до чийогось тiла.

Недаремно, коли стару рiзку спалювали в грубцi, менi вчувалося ii жалiбне квилiння, але я не шкодував ii, а завше проказував:

– Так тобi й треба.

Вишиваний свiт

Скiльки я пам’ятаю бабусю, вона весь час вишивала. Спочатку я не дуже звертав увагу на ii вишиття, але одного разу помiтив, як стара вишня, що росла в нас пiд вiкном, щезла пiсля того, як бабуся ii вишила. Та вишня була зовсiм суха, i дiд не раз збирався ii спиляти, але все якось руки йому не доходили.

І от ii нема.

Тодi я почав пригадувати, чи нiчого бiльше не зникало, i раптом згадав, що зовсiм недавно пропав здичавiлий пес, який поселився на пустищi. Вiн так жахливо завивав ночами, що вся околиця його проклинала на чiм свiт стоiть. Нiхто не мiг без нагляду вiдпускати дiтей на прогулянку, боячись, що той пес скажений. На нього, щоправда, кiлька разiв полювали, та вiн був чи надто спритний, чи такий уже хитрий, бо всi тi лови пiшли намарне.

А вже з тиждень не було його чути. Звичайно, мiг i здохнути чи податися деiнде. Я заходився переглядати бабусине вишивання i на однiй подушцi побачив його. Тепер менi було зрозумiло – все, що бабуся вишие, у ту ж мить зникае. Недарма ж на жоднiй з ii вишиванок не було людей, не було й сонця, не було нiчого з того, за чим можна б жалкувати.

Я не мiг витерпiти, щоб не подiлитися своiм вiдкриттям з дiдом. Дiд лише плечима стенув:

– Ну та й що? Я знаю про те.