Вікна застиглого часу

– А чого ж ви менi не сказали?

– Все якось забував. То те, то се… Забував.

Потiм глянув на мене з теплою усмiшкою i додав:

– Ну добре. Вповiм тобi, що знаю. Отже, то було вiдразу потому, як совети прийшли до нас вдруге… В нас тодi почалися арешти. Людей щоночi вивозили на Сибiр. Тюрми були забитi. Молодь кинули на фронт, без пiдготовки, без спорядження. Кинули просто на танки… Боже, скiльки iх тодi лягло!.. На галичан дивилися знаеш як… Найменша пiдозра – i ти в цюпi. Так i мене арештували. Бабуся наша не могла собi мiсця знайти вiд жалю.

Ходе, бiдна, пiд тоту тюрму та все визирае, чи мене не побачить. Ото раз так iз туги сидiла вона ввечерi та й взялася вишивати. З голови iй не йшла в’язниця, вона й почала ii вишивати. Вишила вона мури довкола, вишила сторожу i собак. Скiнчила шиття якраз серед ночi… А в невiльника який сон? Лежимо та й думаем про свое, сон не йде. Коли це раз – нiби все завалилося. Нi стiн, нi мурiв – лежимо серед двору. Гей, як ми то зметикували, то давай драпати хто куди… Ну тюрма зникла, але тi, що нас посадили, зiсталися. Мусили ми ховатися. Хто молодший, до лiсу пiшов, а старшi – на села та хутори. Тодi й ми в село перебралися. Отаке-то… Щоправда, ми з бабунею не вiдразу здогадалися, що то через ii вишивання. Рiзне думали. А люди говорили про Матiр Божу, що то вона над нами змилувалася та й вирятувала чудом з неволi… Але йде час, а я дивлюся – нема нашого кота. «Cяню, – кажу, – де то наш Мацько подiвся, що його не видно?» Коли глип – а лежить на столi вишивка, i якраз наш Мацько вишитий. Тут менi в головi щось як би свiнуло. «Ану, – кажу, – Сяню, чи не була би-сь така гречна, аби тото вишиття попороти?» А вона: «Що в тебе за забаганки? Я стiльки над ним слiпала, а ти менi хочеш знищити?» Ей, думаю, що буду бабу слухав! Узяв ножицi та й споров. Тiльки-но останню нитку висмикнув, як чую – мняв, мняв! Є наш Мацько! Та й, видно, голодний, бо як уздрiв молоко в мисочцi, то так i кинувся. «Ну, – кажу, – Сяню, ото маеш цурис! Виходить, що ти не вишиеш, то те й пропаде». А вона не вiрить, смiеться з мене. Ну, добре… Прошу я тодi, аби вона вишила пугало, що в нас на городi стирчить. І що ти гадаеш? Вишила вона пугало, дивиться – а його мов корова злизала! Ну, тепер уже переконалась, яку мае здатнiсть. З тих пiр стереглася, аби чогось не вишити такого, що шкода було б, аби пропало.

Як потiм виявилося, не тiльки ми з дiдом, але й сусiди дiзналися про це… гм… обдаровання моеi бабусi.