Вікна застиглого часу

Нарештi я проказав:

– Мене послала мама…

– Ах мама! – невiдомо чого зрадiла тета Люцiя. – Та чи ти не Cофiйчин синок? – а коли я кивнув, ще бiльше зрадiла: – От бачиш, я ж казала! А ти подумала, що то синок Люсi. Я ж тобi казала, що вiн на Люсю зовсiм не схожий.

– І як я не помiтила, що в нього очi чисто як у Софiйки?… Ага, то чого тебе мама послала?

– Мама послала сказати, що бабуся вчора в ночi…

– Ой! – перебила тета Люцiя. – Наша дорогенька Сяня! Ну-ну, оповiдж нам, як вона поживае. Давненько ми з нею не бачились.

Хiба зо три тижнi…

– Мiсяць тому, – уточнила тета Олiмпiя. – Вона до нас приходила. Пам’ятаеш? Ти ще тодi перестудилася.

– Ага-ага… Ну-ну, синочку.

– Бабуся вчора на городi поралася аж до вечора…

– Та певно! Сяня! – пiдморгнула тета Люцiя тiтцi Олiмпii. – Де б вона спокiйно посидiла. Як мурашка, все життя.

– Вона хотiла викорчувати кущ агресту, – намагався продовжити я.

– Агрест? – насторожилась тета Люцiя, i руки ii завмерли. – Так-так, це вона для нас… Ми ж ii просили, бо у вас такий гарний агрест! Хочемо й собi посадити.

Минулого року твоя мама вгощала нас неймовiрним агрестовим варенням з вишневими листочками.

– Ми вже думали, що забула, – додала тета Олiмпiя.

– Е-е, та щоб Сяня забула! – замахала руками тета Люцiя. – Сянi зайвий раз нiколи нагадувати не треба… тiлько, я си такво мiркую, де ми того куща посадимо, Олiмпцю?

– А пiд парканом.

– Хiба не з того боку, де тi Паращуки! Там дiтиська все повисмикують.

– І то правда.

Тодi з другого боку.

– А там авта iздять. Весь агрест буде в порохах.

– Тодi просто пiд вiкнами.

– Ой, на моiх жоржинах!

– Ти забула, Люцiйко, що хлопчик не договорив про…

– Ах, так-так… – засмiялася тета Люцiя. – Яка ж то файна дитина! Прийти аж iз Софiiвки, аби нам сказати, що Сяня для нас вже того куща викорчувала! Може, ти його заодно i принiс?

– Нi, бачите, коли бабця потягла за той корч, то ii раптом заболiло в грудях…

– Ой, Боженьку! – сплеснула руками тета Олiмпiя.

 – Бiдолашна! А я тобi казала, Люцiйко, не двигай тоi шафи сама. Нам, старим, вже не до тяжкоi роботи.

– Ну, Олiмпцю, коли часом треба… Тая шафа тут як бiльмо на оцi. Тiльки мiсце займае.

– То що ii – викинути?

– А нащо нам двi шафи?

– Як то нащо? Нас же двi – i шафi двi… Дитинко, може, тобi ще чаю?

– Нi, дякую… Я вже буду йти. Мушу ще до стрийка заiхати.

– До Славця? – запитала тета Олiмпiя.

– Де там до Славця?! – заперечила тета Люцiя.