Вікна застиглого часу

Китайцям, однак, неймовiрно пофортунило, бо мiй дiдо вмер ще до прикордонного конфлiкту.

– Мiй чоловiк не був аж таким поганим, – нюняла Сусликова. – Часом, було, за водою пiде чи там до крамницi… за молоком…

– Е-е, – махнула рукою бабця, – де мое не пропадало!

І таки спорола вишиття. Другого дня пан Суслик набрався, як жаба мулу, i товк панi Сусликову за те, що дурно стратила аж двi гуски.

Моя бабця висунулась у вiкно i закричала:

– Ти, драню! Як не перестанеш, то зараз тебе знову вишию! А тодi ще двi гуски пропаде!

Суслик розкрив рота, щоб вiдгризтись, але, попри туман у головi, зметикував, що лiпше промовчати.

Ми саме обiдали. Мама таки начинила гуску на хiнський манiр, а дiдовi вповiла, що то за старосвiтським переписом. Дiдо смакував i прихвалював:

– Е, що не кажiть, а таки украiнська кухня найлiпша в свiтi. Вже тiлько за те, що ми видумали ковбасу, заслужилисьмо вiчную пам’ять. Але хто про те нинi знае?… Ото, Юрцю, вчися, аби-сь був мудрий i щоб нагадав свiтовi, що вiн за ковбасу у великiм боргу в нас.

Ну, то я вивчився та й тепер нагадую. Така в мене була бабуня, царство iй небесне, бо останне, що вона зробила, – це взяла та й вишила себе.

Агрест

У моеi бабусi було двi колежанки, мешкали вони разом у будиночку на Каспрiвцi не надто далеко вiд нас, та що були старенькими, то сливе не потикали носiв з хати. Але бабуся нiколи не забувала провiдати своiх подруг i деколи брала мене з собою. Мама називала iх тiтоньками i кожного свята, коли пекла що-небудь смачненьке, розраховувала й на них.

У таких випадках мама виряджала мене на Каспрiвку запросити тiтоньок до нас на обiд, чи на Рiздвяну вечерю, чи на Великоднiй снiданок. Попоiсти обидвi панii любили, а тому нiколи не пропускали такоi можливостi й приходили до нас iз гостинцями i свiжою колекцiею рiзноманiтних плiток.

Одного дня мама послала мене сповiстити тiтонькам прикру новину. Коли на мiй дзвiнок вiдчинилися дверi, писклявий голос тiтоньки Люцii на хвилю оглушив мене.

– Олiмпцю! Ти тiльки подивись, хто до нас прийшов?!

Вона важко дихала, заковтуючи повiтря, а з кишень ii широкого квiтчастого халата стирчали волiчка i шпицi.

Тут же появилася i ii сестра у такому самому халатi i теж iз в’язанням.

– О! Як ти вирiс! Тебе й не пiзнати!

Мене посадили на канапу i стали вгощати чаем iз тiстечками. Я пив чай i не знав, з чого почати, а обидвi тiтоньки навперебiй дiлилися враженнями вiд мого вiзиту, не перестаючи увесь цей час перебирати шпицями.