Вікна застиглого часу

Людина вмирала, i пломба була на мiсцi. А якби вилетiла, то тато давав гарантiю, що зробить нову безкоштовно. Але не було жодного випадку, аби татова пломба вилетiла чи якусь коронку хтось заковтнув.

Саме завдяки цьому наш святковий стiл був значно багатшим за сусiдськi.

За тиждень до свят м’ясо заливали маринадом, i щоразу вiдбувалася дискусiя щодо кiлькостi соли. Дiдусь мав свiй рецепт, тато – свiй. Перемагав дiдусь. Щодня хтось iз них заглядав до маринаду, вмочував палець, пробував на язик i замислювався.

Дiдусь – задоволено, тато – з ознаками сумнiву.

Бабуся i мама цей процес iгнорували, вони були зайнятi випiканням солодкого.

Для борщу з вушками заквашувала бабця буряки. Добре iх вишурувавши, чистила, краяла на тоненькi плястерки, вкладала до слоiка i заливала ледь теплою водою. Зверху клала скибку житнього хлiба, слоiк зав’язувала марлею i ставила в теплий кут. З дня на день барва бурякового квасу ставала усе насиченiшою i схожою на вино. На четвертий-п’ятий день бабця усувала пiну i зливала до чистих пляшок рубiновий бурячаний квас.

У щiльно закоркованих пляшках у холодному мiсцi вiн мiг зберiгатися кiлька мiсяцiв.

Рiздвяний борщ був пiсним i готували його на яринi – салерi, петрушцi, морквi, порах, цибулi. Крiм цього, мама додавали чотири покраянi буряки, перець духмяний, перець гiркий, кавальчик стручка пекучого перцю та лавровий лист. В окремому баняку варилися сушенi гриби. Потiм обидва вивари, процiдженi через ситко, з’еднували, а в самому кiнцi доливали бурячаний квас i досипали дрiбненько посiчену, засмажена до золотистого кольору цибульку.

Цей борщ завше вражав усiх наших гостей своею неймовiрно червоною барвою, рiдко котра господиня могла домогтися такоi барви i такого смаку. В тарiлцi на днi лежали маленькi пухкенькi вушка з грибами, а на поверхнi зблискувала цибулька в сузiр’i позлiток олii. Борщ був щедро наперчений, i кожен гiсть пiсля першоi ж ложки вiдкривав розпашiлi вуста та проказував: «Ого!»

І тодi вже встрявав мiй тато, сiдлаючи свого улюбленого коника:

– А що ви думали? То ж козацький борщ!

І тут вiн неодмiнно брав до рук повiсть Євгена Гребiнки «Чайковський», що лежала в такi хвилi напохватi, i зачитував те мiсце, де козаки вгощали нiмця своiм борщем.

Бiдний нiмець пiсля першоi ложки просився, аби його лiпше застрелили, як мае прийняти такi муки.

Але найбiльшою атракцiею для мене було вудження шинок, шпондеркiв i ковбас, яке тривало весь день.