Вікна застиглого часу

Дiд будив мене зранку, щойно батьки пiшли на роботу, бабуся напихала мене вареними яйцями, манною кашею, i це був рiдкiсний випадок, коли я з’iдав усе дуже швидко, щоб не запiзнитися i щоб дiдусь не почав розпалювати вогонь без мене. Пiсля снiданку ми йшли пиляти колоди, потiм дiдусь колов iх на дрова i сортував, вiдкладаючи набiк горiховi, вишневi та яблуневi, якими завершував вудження. Ця складна наука потребуе практики, теорiя тут вихiдна. Тiльки на око можна визначити, чи достатнiй жар, чи не засильне полум’я i чи варто вже виймати завуджене м’ясиво.

Потiм ми викочували велику залiзну бочку, ставили ii в кутку городу й обкладали знизу землею та снiгом. Вiд бочки викопували рiвчак, який зверху накривали увiгнутим бляшаним дашком, утворюючи руру, яку з бокiв так само обгортали землею i снiгом. Багаття розпалювали бiля самого отвору рури так, аби полум’я не сягало бочки, а м’ясо тiльки задимлювалося.

Заки ми готували все це, бабуся обгортала марлею кожен кавалок м’яса i обмотувала ниткою.

Сусiдка панi Жуковська для цiеi мети зберiгала старi шовковi панчохи, якими хизувалася перед вiйною, i тато мiй завше кепкував з того, якими присмаками могла ушляхетнитися ii шинка, завуджена в панчохах ii молодостi. Інколи вiн гукав через паркан:

– Панi Жуковська! Як вам забракне панчiх, радо позичу вам своi шкарпетки!

На що панi Жуковська – в китайському шляфроку, вбраному поверх куфайки, – вiдгукувала:

– Та певно, як ви пан дохтiр, то можете си в марлi вудити, а я бiдна схурована кубiта, я марлю тримаю на чорний день.

Але шо ви маете до моiх паньчiх? Та моi паньчохи чистiшi за вашу дохтiрську ярмулку. Та я ше iх за Польщi випрала в таких порошках, жи нинi вдень зi свiчков не знайдете! Та вони в мене пахнуть, як шлюбний вельон!

Час вiд часу ми пiдкидали дрова i йшли грiтися в сарай, а там сiдали на колодах i пiд кудкудакання курей та похрумкування кролiв я слухав дiдовi пригоди.

У Першу свiтову дiд попав до царськоi армii, бо Волинь тодi ще належала Росii, а коли спалахнули визвольнi змагання, подався до гайдамацького куреня «Не журись!».

Курiнь вславився своею вiдчайдушнiстю i якоюсь мiстичною зневагою до смертi. Вважалося особливою ознакою хоробростi розiбратися навiть серед зими до пояса i мчати верхи в атаку з оглушливим криком: «Слава!».

Одного разу видали гайдамакам новеньку уберю – чорнi розшитi жупани, лискучi чоботи, бiлi сорочки i чорнi шаровари. Любо було подивитися на цю красу.