Вікна застиглого часу

Тихше, попереджають листочки, ти нiчим не повинен себе видати, працiвник газовоi контори життерадiсна людина, йому невiдома ностальгiя, вiн нiколи нiчого не згадуе, тому не варто прислухатися до музики хвiртки. Інакше цi бабусi здогадаються.

Добре, добре, я бiльше не буду.

Прохолодна мiдна клямка хворобливо зойкае, дверi важко подаються вперед, i я потрапляю в темнi сiни, де пануе запах цвiлi, квашеноi капусти i роздутих вiд напахченого нафталiном шмаття старих меблiв…

– Є тут хто-небудь?

Довкола тихо i непривiтно, але я вiдчуваю, як хтось невидимий насторожено чекае, вслухаеться в кожне слово мое i в кожен мiй крок.

Сполоханий шурхiт ковзае повз мое вухо i нишкне так хутко, що я вже не впевнений, чи взагалi його почув.

– Я з газовоi контори!

Нарештi чийсь захриплий голос, який мiг належати й чоловiковi, й жiнцi, вигулькнув згори, з-за прочинених дверей, i сповз по сходах до мене:

– То з газовоi контори! Пiди вiдчини!

Над головою лунають важкi кроки, зi стелi сиплеться штукатурка, аж поки не починають скавулiти дерев’янi сходи, якими спускаеться темна важка постать.

– Добрий день. Я прийшов перевiрити газ.

– Газ як газ.

Жiнка, руки в боки, велика i товста, обличчя в темрявi. Невже це мати Ілаялi? Щось бурчить незадоволено.

– А все ж таки я повинен перевiрити. Самi розумiете – робота.

– Розумiемо, ходiть за мною.

Ми тебе впiзнали, ми тебе впiзнали, шепочуть сходи… Ти приходив сюди давно-давно i був такий малий i легенький, у коротеньких штанцях зi шлейками навхрест.

Пам’ятаеш, як ти вирiзав на нас три лiтери – ІЛА?… Не бiйся, ми тебе не видамо, ми вибачили тобi це, хоч i було нам боляче. Вже тих лiтер нема, не приглядайся, бо, коли дiвчинка померла, Господиня зiшкребла iх. Ми питалися навiщо, але вона мовчала.

– Сюди.

Кiмната велика й завалена всяким непотребом, повно павутиння й пороху. В кутку залiзне лiжко, на лiжку сидить сухорлявий чоловiк з обличчям, що схоже на пожмаканий папiр, з розбурханим волоссям i жилавими руками на колiнах.

Здаеться, це батько Ілаялi… Як про неi спитати?… Оно пiд вiкном на пiдлозi ii лялька.

– У вас е дiти? – киваю на ляльку.

Жiнка насуплюеться i цiдить до чоловiка:

– Вiн питае, чи е в нас дiти… Що йому вiдповiсти?

Чоловiк зводить голову, дивиться на мене бiлими, наче молоко, очима i каже:

– Скажи йому, що це його не стосуеться.

А жiнка:

– Оно лiчильник.

Я розгортаю записник, дбайливо переписую цифри i крадькома стежу за ними.