Далеким шляхом

З ними, як полагодили корабель, вiн поплив на пiвдень назустрiч нескiнченним мандрам…

Тiльки тепер, немiчним дiдом, Оврул повернувся на батькiвщину.

Вiн думав про те, що ноги вже погано слухаються його та й руки починають тремтiти; що рудi скелi свiтлi, а камiнь на них звабливо рiвний; i що саме тут можна зробити тi малюнки, про якi вiн мрiяв пiд час мандрiв.

Оврул згадав, як у дитинствi бiля цих жовтих скель вiн з товаришами видирав гнiзда кам’яних бджiл.

Старий побрiв туди по високiй травi, у якiй поважно гули темнi джмелi i тоненько дзижчали золотистi бджоли.

Пiдiйшов, приклав до шорсткого каменя долоню засмаглоi татуйованоi руки, i раптом йому привидiлись малюнки, зробленi на цих скелях, i вiн зрозумiв, що нiкуди звiдси не пiде, поки лишиться хоч клаптик чистого каменя, глини, коробочку з черепахових панцирiв. У коробочцi Оврул зберiгав яскраву червону фарбу, яку носив з собою вже не один рiк. І ще вiн вийняв iз торби уламок буйволячого рога, набитий бiлою, як снiг, глиною.

Витягаючи iз торби рога, вiн з сумом згадав, що немае вже у нього малесенькоi-малесенькоi пляшечки з лазоревою, небесною фарбою.

Та фарба була дорожча вiд золота, бо ii дуже важко добувати в далеких горах. І продавали ii, беручи за одну пучку фарби п’ять пучок щирого золота.

Його вчитель, египетський художник Нехбес, таку блакитну фарбу називав «глибиною осiннього неба». Вона була така яскрава i глибока, що нею розписували стелi у гробницях египетських фараонiв. І все-таки Оврул спромiгся ii купити!

Вiн роздобув золото, побившись об заклад з геттами-кiннотниками, що впiймае бiлогривого, червоноокого дикого жеребця.

Цього вожака кiнського табуна не могли зловити протягом трьох рокiв навiть загони ловцiв iз снастями. А Оврул упiймав його одним арканом.

Гетти-кiннотники змушенi були вiддати йому вигране золото, й Оврул на те золото купив собi блакитноi фарби. Та не донiс ii до рiдного краю.

Пiд час нiчноi сутички з розбiйниками вiн загубив пляшечку з фарбою, а повернувшись удень на мiсце бою, нiчого не знайшов.

Минуло, може, рокiв п’ятнадцять, як пропала пляшечка, та Овруловi й досi стискалося серце, коли згадував про неi.

І хоч старий дуже шкодував за дорогоцiнною фарбою, але заспокоював себе, згадуючи слова свого вчителя Нехбеса: «Всiлякi фарби мати – то велике багатство. Та кольори гарнi лише тодi, як людина знае iм мiсце. Якщо ж фарби класти абияк, то вони все одно, що брязкотливІ прикраси у бридкоi жiнки.