Золоті копита

Коли йому Омелько виговорював, закипав: «Що я, вiрменин який, чи жид, щоб з людиною за кожний мiдяк гризтися?!» Ну й Степан Хрiн, той до цiеi чортовоi вдовицi-шинкарки щоночi стрибав.

І виходило Омельковi i рибою торгувати, i грошi пильнувати. Та й за двома пастухами, що iх вiн найняв до коней i волiв треба було пильнувати, щоб своечасно вигнали на леваду, i щоб почистили i напоiли, i до заiзду ввечерi, не гаячись, повернулись.

Отож, Омелько при возах з рибою i днював, i ночував. Не випадало нiякого передиху i нiякоi втiхи.

А могла бути i втiха. Бо з першого дня примiтив одну бубличницю. Ну така вже охайненька, рум'яненька, кароока, брiвки по шнурочку, а цицi аж пазуху пипками проколюють… Одначе бiда, та й годi, – не мiг покинути дiло – як узявся йти з хлопцями у цi землi, що пiд ляхом, то тримайся, поки останню тараню не продаси…

Бубличниця вертка, язиката, а як при Омельковi, то така тиха, як перепiлочка.

Якось вiн кинув iй, як ото вранцi купував гарячi бублики, що от стiльки клопотiв у нього, мае за всiм пильнувати.

– Та бачу, голубе мiй, – проспiвала бубличниця, – я терпляча…

Омельковi аж теплом залило вiд тих слiв, а як вона ще своiми тонкими пальцями торкнулась його засмаглого п'ястука, то наче iскра мiж ними вдарила.

А тепер оце перебите ярмаркування. І грошей не взяли тих, що могли взяти. І не погуляв по-людському. Мрiяв вже два роки розговiтись на ярмарку, вдарити лихом об землю, щоб аж двигтiло. Все через того Степана: ну хiба ж можна отак, не криючись, не забезпечившись, вертати туди, де iз владою заiвся?! Та ще й товариство не попередивши.

Ну, звичайно, панове-браття щасливi – у литовських землях таких грошей нiколи б не вторгували.

Вiд зорi до зорi поспiшали козаки на пiвдень. Тiлесно Омельковi було добре й бадьоро, бо вiн не пив учора.

Могоричили вчора з Острозькими купцями в тiеi шинкарки, до якоi вчащав щербатий Степан Хрiн. Привiтна, усмiхнена, говорить, просто мед з вуст ллеться, а сiрi очi зизi все обраховують – хто який кусень взяв, хто скiльки випив.

Як вподобав вiн зразу бубличницю, то шинкарку просто зненавидiв. Наче й не було за що. Зате тепер було за що – не сподобалась Омельковi горiлка, настояна на калганi. Гiрка була не гiрка, а якась iдуча. Другоi чарки Омелько i не пив, вуса мочив… Особливо ж роз'ятрило його, що панове-браття дудлили ii, як узвар у спекотний день.

І тепер, вже на другий день, братство було геть подурiле вiд вчорашнього бенкету.