Золоті копита

Добре обдивився на всi боки i, вгледiвши три кущi очерету, добрiв до них.

І тоi ж митi впав на нього громом тупiт сотень копит, свист i ревище всього людоловського табуна.

Занурився Омелько межи трьома кущами очерету. І ревище затихло, тiльки дзвоном, як дорогий кришталь, дзвенiли бульбашки повiтря, що разом iз каламуттю пiдiймалось iз рiдкого намулу.

Правицею, розвiвши пальцi, вiн затулив носа, а другими притис очеретину у вустах. Лiвицею вчепився у пiдводнi стебла очерету. Очi мiцно заплющив – поки каламуть не опаде – вiдкривати очi не можна.

Самопал за спиною висiв – притягував до дна, допомагав ховатись. Та й каптан намокав i весь одяг намокав, ставав важким. Поворухнув ногою – i з чобота посипались вгору бульбашки i якась риба, чи линьок чи в'юн, проскочила по ньому, зачепивши хвостом по лiвицi.

Тепло було у гарячiй болотнiй водi, ще й нагрiтiй нищiвним липневим сонцем. Але як же бридко лежати iз заплющеними очима, i так важко через ту рурочку очеретяну дихати. Хоча Омелько й так старався, щоб сильно не ворушитись, щоб якомога менше було потрiбно повiтря.

Думав про татар i про п'явок. Бiльше про п'явок. Од згадок про п'явок його аж судомило. Ще вiдтодi, коли вперше у дунайським болотах вiд туркiв ховався. Скiльки ж вони з нього тодi кровi вицiдили! Про п'явок багато не продумаеш. П'явка вона i е п'явка, кров ссе з тебе. Насмокчеться – вiдпаде, але кров з ранки все напливае i напливае. Оце страшно – ii вже нема, а кров все витiкае…

А татарва?.. Якщо стiльки ii сюди прискакало, щоб одного його знищити чи схопити, значить почнуть для того щось дiяти.

Але що? Коней у болото не пустять i самi не полiзуть пiшака. Болiт вони бояться може бiльше за все на цiй землi. Бо з доброго болота не випливеш, як ото вони перепливають Днiпро, тримаючись за кобилячий хвiст.

Омелько зачаiвся пiд водою, а внутрiшнiм зором бачив, як татари по високому берегу розтяглися ланцюгом. І пильно вдивляються у кожен порух очеретяних стеблин. І вслуховуються, мов пси гончаки, у кожен шерхiт, кожен звук, що долiтае до них вiд болотних заростей.

Псiв у них немае, тож вони й не знайдуть його слiдiв при входi в болото.

Але татари без дiла не стоятимуть довго. Їхня сила – швидкiсть. Та й зразу не вiдступляться вiд болота. Вони бачили, як вiн спускався з пагорба. А вiд заростей на всi боки – лише трав'янистi пагорби. Татари знають – вiн в очеретах. І його треба звiдти вигнати на чисте мiсце. Стрiлами навмання не битимуть – з болота стрiли не повибираеш.