Трагедія гетьмана Мазепи

А глухий дзвонар Микита Голуб (того й глухий, що все життя свое бевкае у дзвiн), вже не чуючи дзвону, калатав i калатав: чи на пожежу, чи на яку бiду, не iнакше, як чортiв розганяючи, що тiеi ночi напали на обiйстя пана генерального суддi, чи православний люд згукуючи, чи, зрештою, застерiгав мешканцiв про напад на мiсто кочових людоловiв, як то в тих краях ранiше траплялося не раз…

Бовкання неслося з боку урочища Чорна Рiчка (це за межами мiськоi фортецi), де в тi часи знаходився (та вiн i нинi там, правда, вже дещо переобладнаний) мурований будинок – резиденцiя генерального суддi.

У 1700 роцi будинок iз 130 десятинами землi став власнiстю пана генерального суддi Василя Кочубея.

Поблизу тiеi кам’яницi в садибi Кочубея, крiм численних дворових та господарських будiвель, посеред чималого парку iз старими деревами – коли по веснi вкривалися буйноквiттям розкiшнi липи – а старi липи квiтли щовесни мовби востанне, – роi бджiл вилися над ними, i тодi все навколо пахло медом (який-небудь дотепник нюхнувши тих пахощiв, бувало, вверне: пахнуть, мовляв, медом, як i речi пана генерального суддi), i де був чималий став, створений на перегаченiй Чорнiй рiчцi (того й Чорна, що вода в нiй така; буцiмто в тому урочищi колись розбiйники чатували на мандрiвникiв – людей убивали, а в рiчцi, в ii ковбанях добро награбоване ховали – от вода й почорнiла, i люди стали рiчку Чорною звати), але, попри колiр, вода в рiчцi мiсячноi ночi вiдливала срiблом – може, навiть чорненим, i де-де на плесi чувся плескiт – вистрибували чималi коропи, що iх пан генеральний суддя так любив, звичайно ж, смажених; так ось неподалiк панського будинку стояла Введенська дерев’яна церква – мiдний хрест на ii банi золотом вiдбивався у водi ставка, тож такоi чарiвноi ночi, коли безгучно лiтали кажани й сюрчали-тюрлюкали коники, iз дзвiницi домашньоi церковки пана генерального суддi, раптом опiвночi, як Батурин вже влiгся i заходився дивитися першi сни, такi ж золотi, як i мiсяць над мiстом, на сполох тривожно забевкав набатом чималий i досить таки лункий дзвiн (язикатий, казали про нього батуринцi), що його городяни вiдразу ж розпiзнавали серед iнших дзвонiв.

Якусь мить у вухах батуринцiв ще вiдлунював набат, а тодi – теж раптово – почувся несамовитий жiночий крик. Чи – вереск. Високий, пронизливий, неприемний, що роздирав i вуха, i душу.

Якась нещасна кричала й побивалася.