Трагедія гетьмана Мазепи

До всього ж Ганна трималася осторонь державно-полiтичного життя, не любила з’являтися – як дочка генерального суддi – навiть при дворi гетьмана – двiрцевi чвари були iй нудними. Вона всю себе вiддавала родинi та маетково-господарським клопотам – власним (мала землi понад рiчкою Россю, близ Корсуня) i чоловiковим (на Лiвобережнiй Украiнi). Якихось детальнiших вiдомостей про неi не збереглося, як не знано, чи мала вона дiтей од Мазепи. Історики вважають: якщо вони й були, то померли в ранньому дитинствi, тодi таке часто траплялося.

Правда, вiдомо з iсторичних джерел, що за гетьманування Івана Самойловича (Мазепа тодi був у вiйськовому походi) Ганна Фридрикевич, чи то пак, тодi вже Мазепа, судилася з якоюсь Боровською – i це вже «асаулкою енеральною будучи». А судилася «пред бунчучним енеральним К. Голубом о тую сiножать, же стадом було Мазепиним вибито и по наказанию правном (судовому) Мазепиха на своiх сiножатях взамiну трави кошти давала».

Десь року 1703-го гамбурзька газета «Гiсторiше Ремарке», подаючи бiографiю І.

Мазепи, на той час гетьмана, зазначае, що вiн був одружений з багатою вдовою, яка померла у 1702 роцi, буцiмто мав тiльки доньку, яка «дуже скоро пiшла з життя». (Треба гадати, доньку мав вiд Ганни.)

А ось в синодику крупицького батуринського монастиря було знайдено поминальну на «род его милости пана Іоанна Мазепы». На першому мiсцi у нiй значиться iм’я батька Стефана (Степана), а далi йдуть iмена Євдокii, Варвари, Тетяни, Олени, «младенцы» Варвари, Івана.

Це, вочевидь, всi найближчi родичi Мазепи, якi або померли вiд моровицi, або, найiмовiрнiше, загинули на Правобережжi пiд час спустошливого нападу татар 1674 року, пiзнiше, у 1700-х роках гетьман уже не мав нащадкiв.

Тож i не дивно, що Мазепа пiсля смертi дружини, будучи удiвцем, думав-мiркував про свое особисте життя, як йому далi жити та «здобути» спадкоемця. Це було для нього дуже суттево, адже його рiд, рiд Мазепи, мiг на ньому обiрватися. А жити й далi одинаком – бодай i будучи при верховнiй владi, – не маючи поруч рiдноi чи хоч би близькоi душi, яка згодом стане рiдною, нi… Вiд такого одиноцтва, як згадував Іван Степанович, i сон ночами вiд нього утiкав. Треба було шукати близьку людину, яка, згодом ставши рiдною, обдарувала б його спадкоемцем.

А для цього потрiбна була вона, едина, без котроi чоловiковi, у якому б вiцi вiн не був, i життя не життя. Без жони, без дiтей… Нi, такого життя i ворогу своему не побажаеш, адже ворог теж людина i не хоче жити вовком-одинаком.