Трагедія гетьмана Мазепи

І знав ii, дiвчиноньку милу, з дитячих лiт ii знав, а й не пiдозрював, що то ж вона, та, котра скаже йому, як заспiвае: «Козаче-соболю, вiзьми мене iз собою…»

Вiн би i взяв ii, але що тут зчинилося, як дiзналися люди лихi про кохання iхне, що зчинилося!

І досi у вухах його, в душi його, у всьому ествi його набатом бевкае дзвiн в обiйстi Василя Кочубея, суддi генерального… Таке – щоб вiн когось викрав та ще доньку товариша свого – i в снi найгидкiшому не присниться, а бач… Панi Кочубеiха весь Батурин згвалтувала, що вiн буцiмто дочку ii – дщерь, як голосила, – викрав…

І це та Кочубеiха, котра буде кумою Мазепi, i Мазепа, як бував у доброму настроi, наспiвував – правда, в присутностi Василя, чоловiка ii, – «Ой кум до куми залицявся…» І далi (Василь Кочубей, генеральний його суддя, тiльки вуса крутив та гмикав) виводив:

Ой кум до куми залицявся,

Їй пошити сорочечку обiцявся.

Вiн шив, вишивав,

Вишиваючи казав:

«Ти, кума, ти душа,

Ти кругом, кума, ох i хороша!»

Але то так, жарти друзiв.

Просто весела пiсенька. Їi, правда, Кочубеiха – видно було по нiй – всерйоз сприймала. Та серед усiх старшин Кочубеi були йому найближчi – наче родаки. На них покладався, як на твердий мур – не пiдведуть, коли що. Тож як не бував у походах, часто в них гостював, душу в спiлкуваннi вiдводив. І свята вiдзначали разом. А замiсть себе, як у похiд iшов, на хазяйствi всiеi Гетьманщини Василя залишав. Хоч i наказним, а все ж таки гетьманом. Та, мабуть, переборщив. Василь захотiв справжнiм гетьманом стати. А вiн за Кочубеiв, як за рiдних турбувався: чи не тому, що довiряв iм, як самому собi, i в куми до них пiшов. І гарно вони покумувалися – iй-бо, як рiдня стали!

Ти кума, ти душа,

Ти кругом, кума, ох i хороша!..

Спiвав жартуючи, пiд добрий настрiй, але спiвав вiд душi. Добре жити, коли е такi надiйнi друзi, що й братiв тобi замiнять…

Кочубеiха вдалася й справдi нiчогенька, суддi Василевi Кочубею повезло на таку жiночку, жили вони, як казали, у злагодi, хоч пан Василь i потрапляв не раз пiд каблук панi Люби, але… Бувае… Точнiше, з ким не бувае.

Як i з чоловiком, так i з дружиною. У життi вони часто потрапляють у категорiю «обое рябое».

Та й не хто iнший, як пiдкаблучник Василь Леонтiйович, «муж зело вiрний, при вiрнiй жонцi своiй», як вiн сам себе титулував, одного разу таки взяв верх у родиннiй супрязi i якось порятував свою едину. І навiть зберiг iй життя. Це вiн, пiдкаблучник своеi половини.