Трагедія гетьмана Мазепи

От i мою Любочку звела…

Аби врятувати жiночку вiд пиятики та гульок з козаками, Дорошенко не раз, як радить народний звичай, «накривав жiнку чорним платтям».

Вiн накривав, а вона пила та гуляла. Навiть коли чоловiк почав накривати ii чорним вовняним коцем (рядном), вона все одно пила. А вiн ii накривав – мабуть, дуже любив свою жiночку непутящу.

Накривав чорним коцем i пан генеральний писар свою Любу, накривав, аби схаменулася та кинула пити i молодих козакiв до господи затягувати – бо як i Дорошенко свою Любу, так i Кочубей свою Любу теж дуже любив.

Мовби почало помагати, але щось не дуже. Навiть накрита чорним коцем, Любочка його витягувала з пазухи якийсь там каламарчик i нахильцi в пiтьмi пiд коцем хлебтала. А тодi – пiд тим самим чорним коцем – виводила (голос мала гарний):

Ой маю я чорнi брови,

Маю карi очi!

Чом ти мене, козаченьку,

Любити не хочеш?…

– Та люблю я тебе, окаянну, люблю, – бiгаючи навколо дружини, накритоi чорним коцем, вигукував – клявся та божився – пан генеральний писар, що кохае свою непутящу половину.

Довелося дiда-знахаря до неi приводити, а вiн напоiв Любу якимось зiллям… І – помогло. Пiсля того зiлля Люба почала носа вернути вiд клятоi оковитоi.

Кинула пиятику, слава тобi! Дiд-знахар зi своiм зiллям виявився справжнiм борцем iз зеленим змiем.

Радувався, що Люба мовби схаменулася, але ж i телички було шкода. Дiд-знахар так i вчепився за неi… Чи… Воно можна було заради Люби й теличкою пожертвувати – бодай i тiльною, – але ж Люба по якомусь часi знову почала прикладатися до келишка та запрошувати в гостi молодих козакiв… Невже й дiдова наука iй тяжко далася?…

Далеко було – ой, ой, далеко! – i гетьману Дорошенку, коли вiн перевиховував свою… гм-гм… питущу й гулящу жiночку, наставляючи ii на шлях доброчесностi, i генеральному суддi Кочубею, коли вiн тим же, що й Дорошенко займався – свою любку-голубку вiдучував… гм-гм… вiд пиятики, гульок i ще вiд дечого з молодими козаками.