Трагедія гетьмана Мазепи

Будучи коханцем iмператрицi, вiн, нiде правди дiти, брав з чиновникiв мзду, щоб за допомогою Катеринушки вирiшити тi чи тi справи… Звинувачення мовби й дрiбне (хто не брав при дворi хабарiв, починаючи з Петра I – цар брав хоча б вiд гетьмана Мазепи, тому й на доноси, що йшли на гетьмана, не звертав особливоi уваги), але Монса засудили до страти. Та ще й позбавили права на помилування.

Страта вiдбулася на Троiцькiй площi. О десятiй ранку туди прибув кортеж iз засудженим. Його вели пiд руки солдати. Вiн вже не йшов, тож його солдати майже тягли.

За ними простував протестантський пастор – Монс був католиком.

І ось учорашнiй улюбленець долi, чи то пак, iмператрицi, камергер двору – щоб вiн мiг до неi в покоi проникати, Катеринушка виклопотала йому таке придворне звання, – вiдомий франт i серцеiд, прихильник всього вишуканого – особливо в коханнi – ледве-ледве тягнув ноги, власне, його тягли солдати, i був блiдий та виснажений, в кожусi-тулупi – на голе тiло. Ось вiн вже на ешафотi, де стояв здоровенний кат iз здоровенною сокирякою з блискучим лезом, що спалахувало на сонцi.

На ешафотi також стирчала чимала палиця з гостряком угорi. І Монс не мiг од неi вiдвести очей, знаючи, що через мить його бiдна голова буде наштрикнута на ту палицю…

Солдати поставили засудженого на колiна, а голову, що йому вже не належала, поклали на плаху й вiдскочили, як тiльки кат пiдняв сокиру.

Мить – i все було скiнчено. Кат свою роботу виконав професiйно i бездоганно, як iстинний майстер своеi професii…

Сонце ще тiльки-но збиралося котитися до заходу, як iмператор запропонував iмператрицi «прогулятися перед сном», чого ранiше нiколи за ним не водилося.

І ось позолочена iмператорська карета в супроводi ескорту бравих драгунiв покотилася на Троiцьку площу, де ще стояв ешафот, а на високiй палицi – так званому колу, – стирчала голова бiдного Монса…

– Подивись, подивись, Катеринушко, на цю голiвоньку на колу, – ласкаво призапрошував свою жону iмператор. – Кого вiн тобi нагадуе?…

Катерина глянула i…

І подивившись в очi iмператора без будь-якого збентеження – ну, лицедiйка! – своiми невинними, чи не дитячими, очима, а потiм лiниво, але не без збурення, проказала: «Як сумно, що в придворних стiльки зiпсованостi…»

Імператор з нею, любою жонушкою, погодився, i того ж вечора за його вказiвкою голова Монса була знята з палицi, опущена в скляну банку зi спиртом i врочисто поставлена в покоях iмператрицi на ii столику – певно, для кращоi пам’ятi.