Трагедія гетьмана Мазепи

В украiнцiв (та й не лише в моiх одноплемiнникiв) кохання – це золоте людське почуття, найбiльше щастя, свiтла доля – хоча бувае, що воно приносить i горе.

Хто тiльки не намагався розгадати таемницю незбагненного почуття – кохання. Якi мудрi голови не силкувалися протягом тисячолiть розiбратися, а що ж воно таке – кохання? А вiз i нинi там. Всi знають, що таке кохання i… І намагаються все ще розгадати його таемницi.

В однiй з праць на цю тему автор якось прочитав:

«Можливо, людина стала людиною тодi, коли навчилася виготовляти знаряддя працi.

Такою вона стала саме тодi, коли, зiрвавши чарiвну квiтку, не скористалася нею (за звичкою) як смачним наiдком, а подарувала iстотi iншоi статi як знак прихильностi i першоi iскорки любовi. У давнину слов’яни поклонялися, окрiм iнших, i богам любовi – Ладi, Данi, Лелю, Лелi (Лялi) та iн. У деяких народiв символом кохання була бджола, бо поеднувала (як i любов) “солод меду i гiркоту жала”».

Із сивоi давнини украiнський народ опоетизовував кохання: пiдносив його до найсвiтлiшоi людськоi мрii – «любов сильнiша за смерть», «любов, як перстень, не мае кiнця», «хоч в однiй льолi, аби до любовi» тощо.

В Украiнi символами вiрного кохання були голуб, лебiдка, калина, троянда та iн. Щоб причарувати кохану, вдавалися до ворожок, до чар-зiлля, замовлянь, носили пахучi трави, купалися в любистку, ранковiй, купальськiй росi…

Гуцульськi легенi, ризикуючи життям, шукали на стрiмких урвищах нiжну шовкову квiтку едельвейс i дарували коханiй. Такий смiливець був вартий любовi.

І хто б знав сьогоднi в Украiнi якусь там Мотрю (Мотрононьку) Кочубей, дочку генерального суддi гетьманськоi Украiни, нiчим особливо не примiтну, правда, красуню, але ж не видатну особу, не…

Якби вона не закохалася – та ще так шалено! – в гетьмана Украiни. І не в якого-небудь (яких-небудь, безликих гетьманiв в Украiнi не бракувало), а в самого Мазепу…

Юна Кочубеiвна, – а це було ii перше кохання, що сонцем у душi засяяло, – так закохалася, що холонула (а серденько завмирало) вiд однiеi лише думки, що гетьман може не вiдгукнутися на ii сердечнi почуття – наiвна! Вiд такоi лячноi думки зiщулювалась, як Божа пташка, коли вздрiе шулiку.

Чула вiд старших дiвчат, що коханого, аби його втримати, треба до себе присушувати. А чим присушують? Та замовлянням. Присушками-замовляннями дiвчата прагнуть привернути до себе козака, щоби вiн так i присох до дiвки. Щоби в нього, як i в неi, серце переповнювалося коханнячком.