Трагедія гетьмана Мазепи

Свiтлоi ночi зверталася до нiчного сонечка – мiсяця:

– Мiсяцю Володимиру, ти високо лiтаеш, ти все бачиш, ти все чуеш, як невольники й невольницi плачуть за батьком та за матiр’ю, за дiтками маленькими, як корова за телям, як лошиця за лошам, як ослиця за ослям, як море за морем. Даруй же, Господи, щоб так за мною нарожденною, хрещеною i молитвяною рабою Божою Іван плакав… І жити без мене не мiг, як я без нього, як нiч без мiсяченька, день без сонечка…

Як безхмарне небо вночi яскраво визорiться, виходила на згiрок, руки до небесних свiтил здiймала:

– Зорi-зоряницi, е вас на небi три рiднi сестрицi, четверта хрещена нарожденна Мотря.

Ідiть, зберiть ви красу, покладiть на хрещену нарожденну Мотрю. Як ви яснi, краснi межи зiрками, щоби й Мотря була така ж красна межи жiнками i щоб Іванко без неi жити не мiг i жадав ii в обiйми своi схопити i все життя з нею в любовi прожити.

Ночами зважувалася, хоч i лячно було, звертатися навiть до хатнього дiдька, задобривши його перед цим чимось смачненьким:

– Отець домовий! Скоч додолу та принеси мого Івана до мого дому: неси його душу, неси його бiле лице i щире серце якнайскорiше, якнайпрудкiше, в цей час, у цю годину.

Бiжи прудко, бiжи хутко, як цей дим бiжить угору, щоби ти так прудко та хутко принiс менi нарожденного, хрещеного i молитовного раба Божого козака Івана…

Кладкою в Украiнi називаеться дошка або колода, покладена через рiчку, струмок, болото для переходу на другий бiк чи берег.

Або ще невеликий дерев’яний помiст лише з одного берега на рiчцi, ставку чи ще на якiйсь водоймi для прання бiлизни.

До таких кладок приходили жiнки та дiвчата зi жлуктами, ночвами, коритами й праниками (там, на кладцi часто й побачення призначали), жартували, смiялись та, перучи, лупили праниками пране. А часом перучи й спiвали – про кладку i в пiснях згадуеться. Без неi жiнкам аж нiяк не можна було – в хатi чи бiля колодязя з пранням, як збереться його багатенько, не впораешся.

Того часу про кладку в пiснях виводили, i за нашого часу – колись популярну «Марiчку».

Герой на одному боцi живе, а та, що запала йому в серце, – на другому.

Пригадуете?

В’еться, наче змiйка,

Неспокiйна рiчка.

Тулиться близенько

До пiднiжжя гiр.

А на тому боцi —

Там живе Марiчка

В хатi, що сховалась

У зелений бiр…

Парубок ходить сам не свiй, бо туди (на той берег) дороги не знаходить. Але духом не падае, бо налаштований рiшуче:

Все одно на той бiк

Я путi знайду.