Трагедія гетьмана Мазепи

Чуеш чи не чуеш,

Чарiвна Марiчко,

Я до твого серця

Кладку прокладу…

Була така чи не поетична кладка i неподалiк обiйстя Кочубеiв – у недiлю та ще за гарноi днини там частенько збиралася батуринська молодь, яка мешкала неподалiк, дiвчата приходили на кладку прати, а парубки, використовуючи момент, до дiвчат залицялися, як справжнi джигуни. Там лунали смiх i пiснi, разом iз жартами лупали праники на кладцi, весело було, гарно. (Микола Пимоненко це вiдобразив у своiй мальовничiй та симпатичнiй картинi «Бiля рiчки».

Приходила до кладки й Мотря Кочубеiвна – прати. Матiнка ii, щоби не росла бiлоручкою, панянкою, нi на що не придатною, змалку до працi привчала. («Нема поганих робiт, – казала, – е поганi дiвки-ледащицi».) От Мотря прала, бiлизну на кладцi вибивала, стомилася й вiдпочити хотiла. Аж тут згадала ще одне замовляння. Та й заторохтiла його:

– Трясу, трясу кладкою, кладка водою, а вода купиною, а купина чортами, а чорти козаком Іваном, щоб його трясли, трясли та й до мене принесли, до народженоi, хрещеноi молитовноi раби Божоi дiвчини Мотрi, аби козак Іван вiднинi й до вiку був тiльки з нею, дiвицею Мотрею.

Аж тут матiнка до ставка прийшла – чорти, мабуть, ii замiсть козака Івана до Мотрi принесли. Прийшла подивитися, як Мотря, пере та й почула ii замовляння.

– Людо-оньки, – за звичкою заголосила матiнка. – Ви послухайте, що меле моя дщерь. Чортiв – тьху-тьху, – прохае, аби трясли якогось козака Івана та притягли до неi. Здурiла дiвка, iй-бо здурiла! Якого це ти козака назнала, га? Ану зiзнавайся, бо я тебе зараз не гiрше чортiв потрясу!

Мотря вiд крику марудного здригнулась, смикнулась i шубовснула з кладки у воду…

– Ото тебе чорти трясуть, – як вирок винесла матiнка.

Гетьману тодi стукнуло шiстдесят п’ять, Мотрi пiшов шiстнадцятий. На пiввiку рiзниця! Що дiвча втратило розум – не дивно. Наiвне! Дивно, що в цiй «романтичнiй пригодi», що лучилася мiж ними, грунт пiд ногами разом з розумом (а вiн у нього був блискучим) на якийсь час втратив i гетьман.

Вiн швидко схаменеться, але…

Що було – те було. Коли б у його час жив Іван Франко, Мазепа повторював би його рядки, що «любов, мов слабкiсть десь яка, / Надiйшла менi вже в кiсть i крев». Чи повторював би слова Сосюри: «В муках любовi стою край вiкна».

І вiн стояв, видивляючись свою любов, коханнячко свое неземне…

Із пiснi – так-так, – слова не викинеш. Та ще з якоi пiснi.