Невеличка драма

Пiсля того помер ii батько, але помер по-батькiвськи чесно, коли вона закiнчила вже 1927 року Киiвську комерцiйну профшколу та влаштувалась досить випадково й дуже щасливо в загальнiй канцелярii махортресту. Щасливо – бо пiсля двох мiсяцiв марудноi працi реестраторкою вона через здiбностi своi, очевидячки, потрапила дiловодкою до статчастини цiеi розлогоi установи з платнею шiстдесят карбованцiв, мiсячно.

Це помешкання на Жилянськiй вулицi вона знайшла мiсяцiв з вiсiм тому й була, загалом, вдоволена з нього, бо кiмната трапилась тепла, i комiрного за неi було тiльки п’ять карбованцiв мiсячно.

За таку помiрковану ставку Марта мусила б подякувати сусiдовi своему кооператору Іванчуковi, що виговорив для неi цю цiну в орендаря, колишнього власника, що жив у окремому будинковi на подвiр’i. Єдина, та й то вiдносна хиба цiеi кiмнати полягала в тому, що вона була завелика про одну особу, i той самий кооператор у день ii входин жартома зауважив:

– Це кiмната з запасом: вийдете замiж, то й мужа буде де помiстити!

Взагалi з Давидом Семеновичем у Марти встановились приятельськi стосунки, i вiн часто заходив до неi ввечерi на дозвiллi, коли, вклавши свою чотирирiчну дочку спати, лишався самотнiй, бо дружина його працювала вечiрньоi змiни в нархарчi.

Давид Семенович уважав за обов’язок свiй завжди на це скаржитись, але й зарадити нiчим не мiг, бо няньки, щоб дитину вдень доглядала, вони не спроможнi були найняти, а вiдмовитись вiд дружининоi платнi й поготiв.

Рiч у тiм, що Давид Семенович хоч i був кооператор, але деградований. Пiвтора роки тому вiн пiдпав пiд скорочення штатiв i вiдтодi нiяк не мiг потрапити пiд iх поповнення. Спочатку вiн був поставився до своеi пригоди бадьоро, бо не мiг припустити, що його безробiття буде довго тривати – це здавалось йому надто неприродним, – але в мiру вмирала його надiя, дедалi бiльше вiн визвiрявся. Тодi в механiчному дiяннi вiдповiдного декрета йому почала вбачатись присутнiсть глибших причин, що iх викривати було йому за жорстоку розраду.

Передусiм вiн був скорочений за те, що чесний, за те, що не тiльки сам не крав, але й iншим красти не дозволив би.

– Я многим мiшав, – таемничо приказував вiн.

По-друге, вiн вважав, що потерпiв через незалежнiсть своеi вдачi.

– Не гнувся i гнутися не буду! – гордо казав вiн. – Не буду рабом!

Казав вiн це доволi тихо i то тiльки в товариствi людей, йому добре знайомих.