Невеличка драма

Спочатку спробувала грати ролю веселоi i чемноi господинi, але новi гостi за розмовою нiби про неi й забули. Тодi й вона перестала на них зважати. Кiмната щораз бiльше сповнювалась тютюновим димом, що поволi облягав лампу пiд скляним абажуром у формi тюльпану. Кутки в кiмнатi потемнiли, i дiвчинi починало здаватись, що вона далi й далi вiдсуваеться вiд людей, що коло неi сидiли, i з тоi далечi бачила iх так, як краевид, коли на нього глянути в широкий кiнець бiноклю.

– Благословiть форточку одкрить, – сказав до неi кооператор.

 – А то тут газова атака.

Марта здригнула.

– Вiдчинiть краще грубку, однаково витягне, – сказала вона. – Ви вже все, товариство, переговорили?

– Ми торкнулися багатьох питань, – сказав Славенко, – але говорив, власне, я сам, бо товариш Дмитро з причин, йому ближче вiдомих, не вважав за потрiбне заперечувати моiх тверджень, хоч i не погоджувався з ними.

– Бо ви казали не те, що думаете, – похмуро сказав Дмитро.

– Ви берете на себе невдячну роль читати в моiй душi, – зауважив Славенко.

Йому нiхто не вiдповiв, i небезпека мовчанки раптом повстала в кiмнатi. Але Славенко не дав iй поширитись i промовив, пiдводячись:

– За тим, товариство, дозвольте дякувати за приемно згаяний час та перепросити наприкiнцi, що я прийшов незапрошений i, може, навiть перешкоджав своею присутнiстю.

– О, нi, заходьте й далi, будь ласка, – сказала Марта.

– З радiстю скористуюсь вашим запрошенням при першiй же нагодi, – вiдповiв професор, i дiвчинi прикро стало вiд пихуватостi його тону.

«Чому вiн зневажае нас?» – подумала вона.

– І я теж, Юрiю… я теж пiду, – сказав Льова.

Вони вийшли разом, i Славенко сказав на вулицi:

– От маеш живий приклад вечора, загиблого в недоцiльних балачках та порожньому змаганнi. І якби ми почали зараз ходити по будинках, де оце свiтяться вiкна, то скрiзь, безперечно, побачили б ту саму картину: електрична лампка, стiльцi, а на них люди, що сидять, курять i розмовляють. Це зветься «бувати в товариствi».

І, звичайно, ми скрiзь побачили б одну з безлiчi дiвчат чи жiнок, круг якоi це товариство купчиться, як ошурка коло магнiту. Все це старе, друже, як свiт, i нудне без краю; це е нiкчемне повторювання того, що безлiч разiв уже повторювалось… Цей вечiр, коли хочеш, надзвичайно виразно показав менi, яку колосальну силу ще мае над людьми традицiя i скiльки працi ще треба докласти, щоб зрацiоналiзувати людськi вiдносини.

– Багато е нерозв’язаного, – сказав Льова.