Маленьке вечірнє інтермеццо

Навколо лiсом стояв густий бур’ян, i в ньому не прочувалося жодних iстiвних запахiв; тож я подибцяв до дерева, що росло неподалiк, щоб мати на випадок нагальноi небезпеки якийсь прихисток та й заодно роззирнутися довкiл.

Я сiв бiля дерева i замислився. Це були першi моi думки про свiт i лад у ньому, про залежнiсть усього живого вiд природи-матiнки, а зокрема про нашу фатальну залежнiсть од якихось пропахлих тютюном рук. Я не мiг тодi до ладу оформити власних думок, але мiркував про щось таке, хоч розумнiше було б у цю хвилю почати обхiд найближчих хат i пошукати можливостi заквартирувати в котрiйсь iз них, доки голод не перетворив мене в iстоту нiкчемну й жалюгiдну.

Я ж сидiв пiд деревом i тремтiв, а що вже перетворювався в iстоту нiкчемну й жалюгiдну, з мене виривалося тоскне нявчання, а це тiльки й привабило до мене хiба що якогось пса з облiзлим боком, слiпого на одне око i з явно котожерницькими нахилами. Я виявився, однак, за нього моторнiший, бо миттю опинився на деревi, а псюра, гавкнувши на мене кiлька разiв, поплентався далi начiплювати собi на хвоста реп’яхи.

Менi ж од хвилювання запаморочилася голова, я аж захитався од розпачу; вiяв вiтер i хитав гiлку, а я, спазматично вчiплюючи в кору пазурi, кричав i кричав, плакав i благав цiлий свiт зглянутися на мое лихо-нещастя; гукав я матiр свою, братiв та сестер, але весь мiй вiдчай, все мое безнадiйне завзяття пропали даремно; я вже й хрипнути почав, уже готовий був стрибнути з дерева – хай там абищо, вб’юся я чи не вб’юся! Менi треба було хоч якось погасити в собi той вогонь, що палив нутро i який я ще бiльше розпалював тим безтямним нявчанням.

Нi, подумав я пiд той момент – i то була едина моя тодiшня гадка: життя – не материне молоко, i не завжди нам його хлептати.

У тому розпачi я й не помiтив, що все-таки привабив до себе якусь iстоту: була вона в штанях, проте мала довге волосся; пахла не тютюном i не горiлкою, як мiй господар, а чимось таким, як квiти; зрештою од цього запаху я також не в захопленнi; вона звела руку з довгими червоними пазурами, чи, як люди звуть, нiгтями, i я почув лагiдний ii голос.

Цей голос щасливо привiв мене до тями, я виявився достатньо кмiтливий, щоб не подертися по деревi ще вище, почав нявчати голоснiше i зробив вигляд, що вельми хочу зiстрибнути з дерева, але боюся; здаеться, менi тодi запраглося, щоб ця загадкова iстота полiзла на дерево сама.