Айвенго

Тут варто пiдкреслити, що «Айвенго» – перший роман, названий письменником у пiдзаголовку «А Romance». Це любовно-авантюрний твiр, який мае багато спорiдненого з лiтературною «готикою». Вiзьмемо, наприклад, замок Фрон де Бефа: похмура кам’яна споруда з переходами, пiдземеллями i потаемними кiмнатами, яка ховае жахливi таемницi вбивств i кровозмiшання; iстоти, що його заселяють, бiльше схожi на демонiв, нiж на людей, iхнi душi сповненi ницих пристрастей, чорною злобою й жадобою помсти; особливо характерна в цьому планi Ульрiка, добровiльна бранка норманiв-господарiв.

«Готичнi» риси притаманнi й деяким iншим персонажам, насамперед тамплiеровi Брiану де Буа-Жiльберу, жорстокому i пристрасному водночас. Скотт вдало обiгруе рису европейськоi середньовiчноi ментальностi, яка «сарацинське» часто ототожнювала з «диявольським», i надiляе героя характерними рисами зовнiшностi: засмаглим пiд пiвденним сонцем обличчям, багряним вбранням й дае йому у супровiд двох слуг-маврiв, якi мають, звернiмо увагу, не тiльки темну шкiру, але й душi, чужi християнському милосердю. Є щось пекельне в тому, як охоче вони беруться виконувати найжорстокiшi вказiвки господаря.

Та на вiдмiну вiд авторiв «готики», Скотт розгортае дiю в Англii, а не, скажiмо, у ренесанснiй Італii чи Іспанii, як це було у них заведено у «класичних» творах цього жанру, вiн лише зрiдка замикае ii в обмеженому просторi старого замку, характерному топосi «готичних» творiв, набагато частiше подii розiгруються пiд вiдкритим небом – скажiмо, у зелених дiбровах чи на лицарському турнiрi.

А головне, в романах Скотта практично вiдсутнi мiстика, така важлива для Радклiф, Льюiса чи Волпола.

Зло, яке дiеться у «готичному» антуражi i е його невiд’емною частиною, вiн пояснюе результатами людських дiянь: «Люди часто звинувачують долю в наслiдках своiх пристрастей», – говорить героiня роману Ребекка. Зловiсна атмосфера, яка пануе в замку Фрон де Бефа, – породження часу, який настав пiсля норманського завоювання; це результат жорстокостi переможцiв щодо переможених, яка, у свою чергу, провокувала жорстокiсть останнiх.

Скотт не перетворюе Ульрiку чи Буа-жiльбера на демонiв зла i пояснюе негативнi прояви iхнiх понiвечених душ суспiльно-iсторичними факторами.

Увiбрала в себе творчiсть Скотта i досвiд «антикварного роману»: писаний знавцями старовини, вiн вiдзначався докладним ii вiдтворенням на рiзних рiвнях, у тому числi мовному.