Айвенго

Можливо, Скотт, який тодi вже став знаменитим поетом, не хотiв ризикувати своею лiтературною репутацiею. Успiх роману перевершив усi сподiвання! Проте його автор не розкрив, як на те чекали, свого iнкогнiто. Наступнi романи Скотта аж до 1827 року видавалися як «твори автора “Уеверлi”», а за iхнiм творцем закрiпилося iм’я Великого Невiдомого. В iсторii европейськоi лiтератури це була чи не найбiльша мiстифiкацiя, за успiхом якоi Скотт ревно стежив. Проте вже в серединi 20-х рокiв стало ясно, що нiхто, крiм нього, не поеднуе в coб? всього того, що необхiдно для написання цих творiв, – знання iсторii i фольклору, високу ерудованiсть, любов до Шотландii, схильнiсть до жартiв та дотепних витiвок, обiзнанiсть iз життям рiзних суспiльних верств i, звичайно, лiтературний талант.

Надзвичайний успiх свого першого прозового твору практичний В. Скотт енергiйно пiдтримуе, публiкуючи щороку один, два або й три новi романи. Наступного 1815 року з’являеться друком «Гай Маннерiнг», 1816-го – «Антикварiй», «Чорний карлик» i «Пуритани» (так пропонують передавати назву твору «Old Mortal?ty» росiйськi перекладачi), 1817-го – «Роб Рой», 1818-го – «Единбурзька в’язниця», 1819-го – «Ламермурська наречена», «Легенда про Монтроза» i 1820-го – знову три: «Айвенго», «Монастир» i «Абат».

Такiй продуктивностi певною мiрою сприяв притаманний письменниковi «iмпровiзацiйний» стиль творчостi, використання розроблених ранiше сюжетних ходiв, замальовок, перефразувань, топосiв тощо. Особливо цим позначенi його пiзнi романи, в них знаходимо немало повторень i штампiв.

Інтенсивнiсть творчоi працi письменника ще бiльше зростае в останнi роки життя, пiсля того, як 1825 року збанкрутувало видавництво, компаньйоном якого вiн був. Юридично Скотт мiг вiдмовитися вiд сплачування боргiв, але це суперечило його поняттям про честь. На плечi письменника звалилася величезна частина боргу в 130 тисяч фунтiв стерлiнгiв, яку вiн прагнув покрити лiтературними гонорарами. З-пiд його пера виходять не тiльки романи, а й iсторичнi працi, бiографii видатних осiб, критичнi статтi, дитячi книги тощо.

Одного зi своiх героiв, Сезара Бiрото, О. Бальзак назвав «мучеником комерцiйноi чесностi», i це визначення можна перенести на В. Скотта. Непомiрна напруга пiдiрвала його мiцне здоров’я. Останнi два романи, «Небезпечний замок» i «Граф Роберт Паризький», вiн писав, будучи тяжко хворим. У 1832 роцi Вальтера Скотта не стало, що в рiзних краiнах було сприйнято як величезна втрата для европейськоi культури.