Айвенго

До iсторii лiтератури Вальтер Скотт увiйшов як творець iсторичного роману. Його твори мали яскраво виражений новаторський характер, були дiйсно новим i вагомим словом у лiтературi. Самому авторовi вони уявлялися як освоення лiтературою величезного материка iсторii. Цю думку подiляли його сучасники не лише на Британських островах, а й в усiй Європi.

Вони небезпiдставно вважали його творцем нового жанру. Наприклад, вiдомий росiйський критик В. Белiнський твердив, що Вальтер Скотт «створив iсторичний роман, який до нього не iснував».

Це не зовсiм правильно: iсторичнi романи писали й до Скотта, i в значнiй кiлькостi. У Францii на початку ХІХ столiття виходила «Нова унiверсальна бiблiотека романiв», до якоi входила серiя «Історичнi романи», що нараховувала десятки томiв. Цi романи характеризуються поеднанням романного змiсту, що розумiвся лише як вимисел, i змiсту iсторичного, що розумiвся як розповiдь про iсторичнi подii та iсторичних дiячiв. Але цим романам бракувало органiчного поеднання цих двох змiстiв, вони розшаровуються в структурi творiв i з’еднуються лише зовнiшнiми фабульними зв’язками.

Важливо тут нагадати, що починаючи з античностi i до середини ХІХ столiття iсторiя вважалася не тiльки i не стiльки наукою, скiльки лiтературним прозовим жанром. ii зближали з епiкою, вбачаючи близькiсть у тому, що вони е розповiдними мистецтвами (невипадково у давнiх грекiв муза Клiо була iх спiльною покровителькою), а головну рiзницю – у тому, що, як визначив Арiстотель, iсторiя розповiдае про дiйснi подii i людей, а епiка – про те, чого реально не було, але могло бути за доцiльнiстю i вiрогiднiстю.

Як зазначае вiдомий вчений Б. Реiзов, ця традицiя на початку ХІХ столiття ще лишалася в силi, «iсторiя – це все ще лiтература, жанр, близький до епосу й роману, недаремно Гомера вважають першим iсториком, а Геродота – Гомером iсторii».

Вальтер Скотт здiйснив органiчний синтез роману й iсторичноi прози, як ii тодi розумiли. У нього романний та iсторичний змiст не лише пов’язуються, а й взаемопроникаються, витворюючи цiлiсну й завершену жанрову структуру.

В цьому синтезi, прагнення до якого проявлялися й ранiше, полягае чи не головна заслуга письменника перед лiтературою.

З попередникiв Скотта найближче до подiбного синтезу iсторii та лiтератури пiдiйшли автори англiйських iсторичних хронiк, i насамперед Шекспiр. Скотт спирався на його досвiд в усiх своiх творах, у тому числi i в «Айвенго», де особливо вiдчутнi паралелi з «Генрiхом IV».