Мертвому півню фагот не потрібен

Бiдолашний Потере!

Наiвний злодiеро Копонешро!

Як же ти, сердего, жорстоко помилявся! Коли б ти лишень знав, як!..Учора (власне, сьогоднiшньоi ночi), коли ви з Янг-Олом нiяк не могли розпрощатися й разiв зо три вхлюпували на брудершафт у своi ненаситнi пащi келихи шампанського, тобi здавалося, що вiднинi Янг-Ол у тебе на гачку й нiякi каверзи з податками тобi вже бiльше не загрожують. Правда ж, ти думав саме так i саме про це? І хоч тебе нудило вiд слинявих Янг-Олових губ[22 - Якщо чесно, автора обломуе витрачати час, зусилля i папiр на опис зовнiшностi Янг-Ола.

Хоч нiбито закони жанру того й вимагають, однак маю у своему розпорядженнi аргумент, що дае повне право зi спокiйною совiстю зневажити у цьому випадку усталенi лiтературнi канони. Передовсiм вiзьмемо до уваги, що Янг-Ол належав до племенi податкових чинуш, а що це за братiя – читачi, безперечно, i самi добре вiдають. З добропоряднiстю, як водиться, вони не дружать, натомiсть мають достоту пихи, нахабства i цинiзму, аби вбачати сенс свого iснування у повсякчасному псуваннi настрою i шарпаннi нервiв безневинним пересiчним громадянам. Декому з них вдаеться вiдточити це жорстоке ремесло до фiлiгранноi досконалостi, справжнiсiнького диявольського мистецтва. Цi риси в основному й формують iхне oblico amorale, заодно з тим зумовлюючи деякi антропологiчнi ознаки виду, як-то: непоказнiсть, миршавiсть, добре розвиненi жувальнi м’язи, гострий рухливий нiс iз неспокiйними, постiйно щось винюхуючими нiздрями, неприемний слизький погляд, що зазвичай шугае, мов шулiка, врiзнобiч у пошуках поживи etc. Янг-Ол, безперечно, був яскравим репрезентантом свого виду, тож усi наведенi вище риси, з дуже незначними доповненнями та вкрапленнями, були особливо йому притаманнi.], ти ладен був терпiти ту жертовну процедуру ще i ще, скiльки б того вимагав урочистий момент братання бiзнесу з фiскальними органами. А натомiсть? «Який мерзотник, який мерзотник! – за якусь годину скреготатимеш безсило зубами, гасаючи, мов кiт, якому наступили на яйця, вздовж стiни своеi конторки, час вiд часу спиняючись, насторчуючи вуха, пiд щiльно запнутим вiкном свого ж кабiнету. – Який пiдлотник! Яка скотина! Нелюдь!» Але то буде запiзнiле прозрiння, у якому рiдко хто i коли вiднаходить утiху.