Мертвому півню фагот не потрібен

– Генiально!

– Перестаньте! – вiдмахнувся Янг-Ол. – Я не потребую ваших комплiментiв. І взагалi! Облиште це пiдлабузництво, воно менi противне. Не пудрiть менi мiзки, я на таку дешевизну не купуюсь.

Яка муха укусила податкового iнспектора, збагнути важко[28 - Така собi заувага з претензiею на вершиннiсть фiлософськоi мислi: найцiкавiше в людях те, що вони нiколи не бувають послiдовними – нi у словах, нi у вчинках, анi навiть у думках.], але вiн раптом так розходився, що бiдолаха Потер просто не знав, куди подiтися.

– Отак ви всi! Сподiваетесь лестощами вiдкупитися! Не раджу тримати мене за iдiота! Не раджу! Запам’ятайте, дорогуша: нiчого у цьому свiтi не робиться за гарнi словечка i лагiднi погляди. А це значить, що за свою поступливiсть я маю повне право вимагати компенсацiю!

– Та хiба я проти? – розгублено забелькотiв Копонешро. – Як скажете… Чого ж ви хочете?

Здавалося, вiн згоден на все, аби лиш Янг-Ол утихомирився.

– Вашу секретарку!

– Що-о-о-о?

Янг-Ол тицьнув тонким, як у пiдлiтка, пальцем у бiк дверей.

– Вашу секретарку!

Копонешро остовпiв i, безуспiшно силкуючись збагнути змiст Янг-Олових слiв, бездумно глипав по-жаб’ячи виряченими очицями.

– А-а-! – плеснув себе по лобi. – Ви хочете узяти ii до себе?

– Ви що, зовсiм рехнулися? – Янг-Ол покрутив вказiвним пальцем бiля скронi. – На який фрукт вона менi у конторi здалася?! Я тiльки хочу побавитися з нею!

– Тобто як?

Щелепа Копонешро вiдвисла аж так, що здалося: ще трохи – i вона вiдвалиться.

– Елементарно, Ватсон! – пiдленько ошкiрив зуби Янг-Ол. – Як у пiсенцi:

Туди-сюди, туди-сюди

По рейках ходять поiзди.

Туди-сюди, туди-сюди,

Немае лiпшоi iзди!

– Але ж… – почав було Копонешро.

– Я не наполягаю, – зловiсно обiрвав Янг-Ол, – я тiльки пропоную!

Лице його при цьому врапт окостенiло, очi застигли i вимогливо приклеiлися до Копонешро.

Копонешро зрозумiв, що Янг-Ол загнав його у безвихiдь й нiзащо вiд свого не вiдступиться.

Опиратися не було сенсу…

Вiн мусив змиритися з цим.

І змирився. Єдине, що непокоiло його – як умовити Ютi. Вiн чомусь був упевнений, що це неможливо, i заздалегiдь налаштувався на важку й безрезультатну розмову, i навiть готовий був змиритися з тим, що доведеться через секретарчину непоступливiсть розкошелитися на повну котушку…

І тому був немислимо вражений тим, що Ютi майже не опиралася. Важко сказати, чого бiльше було у тих його почуваннях – подиву чи розчарованостi.