Мертвому півню фагот не потрібен

Як тепер бути, як усе обернеться, з ким подiлитися сумнiвами, у кого спитати поради? Якби була жива Месалiна, певно, йому було б набагато легше… Хоча хто його знае! Вiн стiльки натерпiвся з нею, стiльки разiв вона утоптувала його душу i почуття в багнюку, стiльки разiв наштовхувався на ii крижаний, неприховано ворожистий погляд, стiльки разiв його щирiсть розбивалася об стiну нерозумiння й байдужостi, що важко сказати, чи змогла б вона у такi хвилини, як зараз, пiдтримати його, допомогти, зарадити чутливим, заспокiйливим словом.

На думку йому раптом прийшло те, про що нiколи ранiше не замислювався: адже Месалiна була единою в його життi жiнкою! Інших жiнок, навiть легковажних хвойдочок, вiн не мав анi за ii життя, анi пiсля ii смертi. Спробував пригадати, чи хоча б коли-небудь, бодай мимоволi, навiдувалися до нього думки про зраду. І не змiг…

Вiн був далекий вiд того, аби приписувати собi бозна-яку гречнiсть, тим паче був далекий од думки про власну винятковiсть i безгрiшнiсть, але мозок його спалахнув: «А Месалiна? Чи хоча б коли-небудь, хоч би ненадовго, навiдувалось до неi почуття провини? Чи картала себе за зради? Чи визнавала хоча б у глибинi душi, що це ганебно?»

– Ет! – вiдмахнувся од стражденних запитань, як вiд незносноi мухи.

 – Чого тепер цим мучитися?

І раптом сполошено здригнувся, не упiзнаючи власного голосу, що пролунав у порожньому залi непринадно i глухо, нiби iз дiжi.

– Певно, саме так починають виживати iз ума, – кисло усмiхнувся. – А що ж! Як нема людинi чим зайнятися, так всякi дурницi i лiзуть до гол…

Обмовк на пiвсловi.

Здалося: важко гупаючи, хтось пiднiмаеться сходами.

Юджiн укляк, напружено вслухаючись у звуки за дверима.

Нi, радiсно забилося серце, таки не причулося!

В душi Старого Ірландця здiйнявся сущий шквал обнадiйливих почуттiв. А може, запульсувало у скронях, насправжки сталося диво? Може, нiякого прибульця не було, i ватага одурених чоловiкiв, добряче нам’явши боки рудiй свинi О’Негрi, повертаеться оце зараз до милоi iхнiм серцям затишноi пивницi старого друзяки Кiллi?

Що ж, Юджiн не триматиме на вас зла! Не товпiться в порозi, проходьте.

Це добре, що ви провчили того облудника. Бач, що надумав негiдник – водити за носа пристойне панство! Це ж треба таке! Певно, бовдуряка сподiвався, що такi штуки йому легко минуться? Коли б не так!..

Дверi прочинилися i перед зором Старого Ірландця постала огрядна постать полiцейського комiсара Пада Люки.