Нардепка

Тож, аби надовше розтягнути те неймовiрне задоволення, все повторював i повторював:

– То ти любиш мене чи не?

А Милоська, ридаючи, заламувала картинно руки, один раз навколiшки навiть впала, i клялася й божилася всiм та усiма пiдряд – татом, мамою, хатою, коровою, обiйстям, своею честю врештi-решт, – що любить вона його, любить!..

5

Та й Милоська теж не послухалась Терендихи. Воно-то, звичайно, не дуже i ясно, нащо цi молодята бабi здалися, чого вона в них уп’ялася, як клiщ у худобину, але, хоч би там що, не могла стара заспокоiтись: пiдгадала мить, щоб перестрiти Милоську саму на дорозi.

Милоська, як забачила Терендиху, аж захекалася умить – гнiв ii розiбрав, такий гнiв, що й злякалася, чи не здiйснить прямо тут, посеред вулицi, ще й бiлого дня, погрозу свою, вигукнуту перед Стьопкою.

– Не пiдходь, бабо! – залементувала з того страху Милоська. – Христобогом молю, не пiдходь!

Терендиха спинилася, подивилася на Милоську нерозумiюче, здвигнула сухенькими плечима – мовляв, що з тобою, дитино?

– Не пiдходь! – ще дужче першого репетнула Милоська.

– Ну добре, – замирливо проказала Терендиха. – Не буду, раз не хочеш.

Милоська ступила крок убiк, другий. Хотiла обiйти бабу стороною, ще й голову одвернула, щоби очi ii не видiли.

– Еге ж, доню, – долинуло до неi, – мене, звiсно, можеш обминати, але вiд долi свеi не втечеш. Хотiла тобi щось виповiсти, та як не хоч слухать, то й не стану…

– Нема менi про що говорить з тобою! – огризнулася Милоська. – Досить, що ти вже чоловiку мому всякого натерендiла!

– Та що ж я йому такого сказала?

Милоська пристала: а й справдi, подумала, що вона Стьопцi такого натренчила? А вiн же не розказував нiчого, тiльки й того, що патякав без угаву: «Любиш мене чи не?»

Може, завагалася, баба нiчого такого й не казала.

Може, сам придумав, щоб нерви потрiпати.

– Ну? – Милоська зиркнула вимогливо на Терендиху. – Що ж ви йому набалакали?

Баба поправила сухорлявою рукою хустку, цямкнула беззубим ротом, нiби доминаючи щось.

– Та нiчого такого! – перехрестилася. – Ось тобi й хрест святий, що тiльки й сказала: жаль Милосю, бо не дасиш ти щастя iй.

– А то чого ж не дасть? – пiдступила Милоська до баби.

– Бо й не дасть, – вела стара далi, промовляючи спокiйно й розмiрено. – Покинула б ти його, доню, поки не пiзно, а то надбаеш дитинку, а життя все’дно не буде, i покинеш ти його все’дно, а дитятi без батька нащо ж тодi рости? Та й сама ти гулящою станеш.