Нардепка

І, придивляючись до Милоськи короткозорими своiми й масними очицями, немов у лупу, запитуе: – Какую комнату хатiшь? Харошую, да?

– Якщо можна, – тихо й несмiливо одказуе Милоська.

– Можна! – смiеться комендант. Приязно так смiеться, доброзичливо навiть. – Всьо можна! Здесь всьо в маiх руках. Думаiшь, званка iспугался? Ха-ха! Да мне проста жалка тiб’я стала, вот i всьо, а еслi б нет, так i нiкто б мiня не заставiл тiб’я пасiлiть. Паняла?

– Да-да, поняла! – закивала знову Милоська, переходячи на кацапську, хоч нiколи нею в життi не розмовляла.

 – Всьо я поняла…

– Ета харашо, чьто ти панятлiвая, – похвалив комендант. Та й пропонуе: – Вiнца випьешь са мной?

Милосьцi, правду кажучи, не хотiлося, але й вiдмовитись боялася: ану знов розсердить коменданта?

Отож, сказала:

– Можна, якщо нiмножечко…

Комендант вiдчинив шафку, дiстав двi гранчастi склянки, коробку цукерок (ополовинену вже) i пляшку з високим горличком та темно-червоною рiдиною.

Розлив у склянки по горiшнi обiдки, кивнув Милосьцi, вказуючи очима на стiльця:

– Садiсь! Вип’ем за твойо прiбитiе в наше благословенное царство!

Милоська пригубила й поставила склянку на стiл.

– Не-не, так не гадiцца! Да дна нада! – i комендант втиснув iй гранчака в долоню. – Пей, а то не вiдать тiб’е харошай комнати, как сваево заднево прахода без зеркала! Паселю в пьятiмесную. А еслi всьо будет у нас палюбовна, то магу в двумесную тiб’я апределiть.

Панiмаешь? Да чьто там в двумеснаю! Я магу даже тiб’я адну в трьохмеснаю. Жiть будiшь, как в масле качацца! Лавi, как гаварiцца, мамент!

Коли б та сердешна секретарша, навчаючи дипломатii, попередила б чи бодай натякнула, чим та дипломатiя закiнчитися може!..

Прокинулась Милоська на ранок сама в «трьохмесной», згадала, що було, i жах крижаним панцирем скував iй серце: «А що ж тепер буде? А що ж як забiремiнiю?»

Днiв зо три ходила, мов прибита, ледве дiждалася вихiдних, щоб у село поiхати.

А в автобусi, коли дорога заспокоiла (бо таки ж додому, до тата з мамою!..), обдумала все тихо-мирно й спокiйно – i визрiв у Милоськи простий, але й генiальний, план: «Поiду завтра до Стьопки. Скажу, щоб вертався. А не захоче, то дам йому. Ми ж не розведенi, якщо й справдi забiремiнiю, то вже не вiдкрутиться!..»

І стало Милосьцi, як так придумала собi, легко й вiльно, та так, що навiть на спiв потягнуло.