Собор Паризької Богоматері

 Розбитий кухоль

Якийсь час Гренгуар бiг щодуху, сам не знаючи куди, натикаючись на стiни будинкiв на поворотах, перестрибуючи через якiсь канави, перетинаючи якiсь вулички, глухi закутки, перехрестя, заплутанi ходи й виходи Ринку, доходячи в своему панiчному страсi до усвiдомлення того, що прегарна латина старовинних хартiй називае «tota via, cheminum et viaria»[33 - «Геть увесь шлях, покручений i заплутаний» (латин.).]. Раптом наш поет зупинився – по-перше, треба було перевести дух, а подруге, тому, що його наче схопила за комiр дилема, яка нараз постала перед ним.

«Щось менi здаеться, метре П’ер Гренгуар, – сказав вiн сам до себе, притуляючи палець до лоба, – що ви бiжите, як божевiльний. Таж малi бешкетники злякалися вас не менше, нiж ви iх. Здаеться, ви чули стукiт iхнiх сабо, коли вони тiкали на пiвдень, тодi як ви мчали на пiвнiч. Отож одне з двох: або вони втекли i залишений ними сiнник саме i е тим гостинним ложем, якого ви з самого ранку марно шукаете i яке чудом посилае вам Пречиста Дiва в нагороду за ваше моралiте, написане на ii честь; або ж тi шибеники не втекли i запалили сiнник.

А це ж якраз i е те чудове вогнище, якого ви так потребуете, щоб пiднестися духом, обсохнути й зiгрiтися. В обох випадках сiнник, чи то як добре вогнище, чи як добре ложе, е подарунком небес. Може, Пречиста Дiва Марiя, що стоiть на розi вулицi Моконсей, тiльки задля цього й послала смерть Есташевi Мубону, i тiкати, мов пiкардiець вiд француза, покидаючи те, чого ви шукаете, – безглуздя; ви, П’ере Гренгуар, просто дурень!»

Роздивляючись i приглядаючись, принюхуючись i прислухаючись, вiн повернув назад – шукати благословенний сiнник.

Але марно. Довкола були тiльки нагромадження будинкiв, глухi закутки, роздорiжжя. Гренгуара все бiльше огортали сумнiви та вагання, вiн блукав у плутанинi темних вуличок, мов у лабiринтi кримiнальноi палати паризького парламенту. Нарештi, втративши терпець, вигукнув:

– Будьте ви проклятi, роздорiжжя! Сам чорт створив вас за образом i подобою своiх вил!

Цей вигук трохи пiдбадьорив його, а червонуватий вiдблиск, що блимнув у кiнцi довгоi вузькоi вулички, ще бiльше додав йому духу.

– Слава богу! – промовив вiн. – Це горить мiй сiнник. – І, уявляючи себе керманичем судна, що, зазнавши катастрофи, тоне серед ночi, побожно додав: – «Salve, salve, maris stella!»[34 - Слава, слава тобi, зоре морська! (Латин.)]

До кого звертався поет з цими словами лiтанii – до Пречистоi Дiви чи до сiнника – того ми нiколи не дiзнаемось.