Вiрус. Науково-фантастична повість

– Добре, – вiдповiв Макс, – можете iти.

Анатолiй без зайвих слiв обернувся i попрямував до виходу.

– Твоi пiдлеглi всi такi вишколенi? – поцiкавився Дмитро. – Неначе олов'янi солдатики.

– Дисциплiна – запорука безпеки i спокою, – вiдповiв Макс. – Я звик, щоб будь-яка справа, якою займаюся – чи це вiдпочинок, чи робота, – була детально запланована i все пiдкорялося не випадку, а менi.

– Заперечень немае, – зiтнув плечима Дмитро. Потiм задоволено потер руки i додав. – Пiвгодини насолоджуемося музикою i вирушаемо.

Одразу залунала запальна мелодiя, i дiвчина бархатистим голосом заспiвала веселу пiсню.

…У гiда було класичне для цiеi мiсцевостi iм'я – Патрiс. Вiн i сам був схожий на багатьох тутешнiх жителiв: невисокого зросту, темношкiрий iз чорним курчавим волоссям. Тiльки ма-неру одягатися запозичував у туристiв, з якими йому потрiбно було спiлкуватися. Бiла сорочка з украiнським орнаментом та червонi штани-шаровари повиннi були настроiти екскурсантiв на приемний лад. Широкопола шляпа захищала вiд сонця.

А от на ногах чомусь були кросiвки. Мабуть, гасло, яке вiн сповiдував, звучало так: «Гарно, зручно i по-сучасному».

Як тiльки друзi вийшли з готелю, Патрiс одразу поспiшив iм назустрiч. За кiлька крокiв, вiн зупинився i артистично розводячи руки та навмисне розтягаючи слова, сказав:

– Вiтаю вас на невiдомiй землi! – Побачивши здивованi погляди, вiн пояснив. – В раннiх европейських картах цю краiну називали «невiдома земля». Це певною мiрою символiчно, оскiльки зараз ви iдете пiзнавати нову землю.

– Гарне привiтання, – мовив Степан. – Почути рiдну мову в цих краях дуже приемно.

– З таким гiдом нам не доведеться сумувати, – додав Дмитро.

– Патрiс добре розмовляе украiнською, а також знае ще кiлька мов, – звернувся до друзiв Макс, – адже туристи сюди приiздять з рiзних куточкiв свiту.

– Щоб насолодитися природою, ми пiдемо до озера пiшки, – сказав Патрiс. – Я – попереду, а ви – за мною. Вiд маршруту не вiдходити. Якщо виникають питання, я з радiстю вiдповiм.

Залишаючи комфортнi умови за спиною, друзi слухняно йшли за гiдом, поступово заглиблюючись у лiсовi хащi. На незначнiй вiдстанi вiд них слiдували охоронцi. Десятеро чоловiк спортивноi статури в чорних сонцезахисних окулярах з автоматами через плече не вiдставали нi на крок.

«В чужiй краiнi можна чекати чого завгодно, – пояснив Дмитру i Степану Макс як тiльки вони ступили на землю Конго. – Тому за нашими спинами завжди будуть захисники.