Вiрус. Науково-фантастична повість

– Пiдемо i ми, – мовив Степан, перевiряючи аптечку.

– Їхати в машинi – це не на гору лiзти, – сказав Дмитро i перекинувши через плече фотоапарат, першим рушив до дверей.

Незабаром друзi сидiли у джипi i пiд знайому музику мотору мчали хвилястою дорогою до тропiчного лiсу. Слiдом iхали охоронцi. Години минали непомiтно. Позаду залишалися обжитi мiсцевим населенням територii. З кожним кiлометром все бiльше вiдчувалася дика краса природи. Надзвичайно високi могутнi дерева простягали вiття до сонця, утворюючи живу стiну довкола.

– Ось вiн чаруючий i небезпечний тропiчний лiс! – сказав Дмитро, перекрикуючи гуркiт мотору.

– Мiж iншим, тут бiльше свiтла, тепла i води, нiж будь-де в Африцi, – прокричав Степан. – Це iдеальнi умови для рослин, ми можемо в цьому зараз переконатися.

Десь угорi затрiщали гiлки i через мить всi побачили зграю мавп, якi спритно стрибали з дерева на дерево, легко долаючи чималi вiдстанi. Неподалiк пролунали дивнi звуки, що нага-дували спiв i мову одночасно. Це сперечалися довгохвостi папуги.

Примiтивши соковитий плiд, яких тут, до речi, було вдосталь, вони, мабуть, хотiли розiбратися, хто з них гiдний першим скуштувати його. Попереду почулося гучне рохкання i через дорогу пробiгла дика свиня, щоб одразу сховатися в густих заростях.

Не зупиняючись джипи мчали широкою дорогою, прокладеною колесами iнших машин, якi iздили цим маршрутом ранiше. Дерев'янi вказiвники, розташованi вздовж шляху, вказували напрямок руху для шукачiв пригод i цiнителiв краси природи.

– Повертаемо праворуч, – голосно сказав Патрiс i одразу вивернув руля, спрямовуючи джипа вглиб лiсу.

– Навiщо? – вигукнув Дмитро.

– Це единий шлях до племенi Леко. З туристами лекiйцi зустрiчаються неохоче, але я замовлю за вас словечко.

– Я нiколи не чув про таке плем'я, – звернувся Макс до гiда.

– Не дивно, – вiдiзвався той, – його знайшли не так давно. Вiдверто кажучи, вiдомостей про нього отримали мало.

– А нам iхати туди безпечно? – насторожився Степан.

У вiдповiдь гiд нахилив голову i зменшивши швидкiсть, поiхав повiльнiше.

– Минулого року я врятував сина вождя племенi Леко, з того часу вiльно можу заходити на iх територiю.

Пiд колесами шарудiло листя i трiщали гiлки. Тепер вказiвниками слугували по-особливому повернутi дерева, вiдтiнки свiтла та барвистi рослини. Патрiс навчився слухати i розумiти дику природу, набуваючи роками безцiннi знання.

– Цiкавий факт, – прокричав гiд, звертаючись до друзiв.