Вiрус. Науково-фантастична повість

Добре, що леви тут не голоднi, тому наш бiзнесмен отримав легкi рани.

Охоронцi перенесли нерухоме тiло у джип i машини повiльно поiхали до кемпiнгу…

– Болить, – знесилено простогнав Макс, повертаючись до тями. Поруч вiн побачив Степана, який обробляв йому рану. Дмитро тримав його за руки. – Я…я зiпсував вiдпочинок.

– Мовчи, герой – сказав Степан. – Бережи сили.

– Як ви мене врятували? – сухими губами, ледь чутно мовив Макс.

– Потiм дiзнаешся, – вiдповiв друг, прикладаючи до рани лiки.

Макс знесилено глянув на них i бiльше нiчого не питаючи, поринув у полон сну.

Роздiл 6. Остання мандрiвка

– Зiпсував таки вiдпочинок наш герой, – незадоволено сказав Дмитро. – Тепер сидимо в цьому лазаретi i очiкуемо на одужання його величностi.

– Вже нiчого не змiниш, – мовив Степан, протираючи скельця окуляр, – мандрiвка у тропiчний лiс все одно вiдкладаеться.

Лiкар та хiмiк стояли у просторiй кiмнатi бiля хворого друга i розмовляли. Ранкове сонце за своею звичкою вперто намагалося прослизнути крiзь жалюзi до примiщення, щоб заполонити собою все довкола.

У лiжку спав Макс. Його обличчя було спокiйним i по-дитячому безтурботним. Інодi повiки легенько рухалися i за мить завмирали.

– Добре, що хоч живий залишився, – змiнив гнiв на милiсть Дмитро.

– У сорочцi народився, – додав Степан. – Лев його добряче потягав, стiльки кровi було, жахливо згадати. Головне, що тварюка нiчого не зламала, а лише м'язи на руцi та гомiлцi прокусила. Я пiдлiкував нашого хворого i ми спокiйно можемо повертатись додому.

– Рано списувати мене, – несподiвано пролунав голос Макса.

Спiврозмовники одночасно повернулись. Макс пiдвiвся на лiжку i уважно подивився на них.

– Я змiнюю плани тiльки пiсля смертi, – мовив вiн i облизавши сухi губи, провiв великою мiцною з павутинкою прожилок рукою по волоссi. Вiдкинувши ковдру, повiльно встав i пiдiйшовши до вiкна, потяг за мотузку. Жалюзi вiдкрились i впустили до кiмнати пекуче африканське сонце.

– Екскурсiя не вiдмiняеться, – хриплим голосом мовив Макс i закашлявся.

Зойкнувши, вiн схопився за перебiнтовану руку i мимоволi застогнав.

– Тобi потрiбен спокiй, – звернувся до нього Степан.

– Нiчого зi мною не станеться за день. Я прийняв рiшення. Через годину вирушаемо.

Макс одягнувся i вийшов з кiмнати.

Степан i Дмитро стояли бiля вiкна i спостерiгали за тим, як iх неспокiйний товариш вiддавав накази охоронцям. Одразу всi заметушились, готуючись до вiд'iзду.