Дворушники, або Євангеліє від Вовкулаки

вовкулака, бiлор. ваyкалак, польск. wilkolak, лит. vilkolakis, чеськ. vlkodlak, словацьк. vlkolak, серб. вукодлак, болг. вълколак, върколак (звiдки грец. ???????????, ?????????? i рум. pricolic). Гiпотетичне – ст.-слов. влъкодлакъ.

Вовкулаки «iснують» у вiруваннях усiх iндоевропейських народiв. У Європi (зокрема i в Украiнi) вовкулацтво вiдоме з найдавнiших часiв. Про нього свiдчить ще Геродот. Історик розповiдае про неврiв – плем’я, мiсцем мешкання якого слугували верхiв’я Днiпра (V ст. до н. е.). Представники цього племенi, використовуючи чари, у певний час мали здатнiсть перевтiлюватися на вовкiв, а з вовкiв – знову ставати людьми.

А пiвденнi слов’яни вiрили, що такими перевертнями можуть ставати дiти, народженi вiд зв’язку жiнки з вовкулакою…»

3

Лисиця пiд’iжджав до супермаркету «Новус» на проспектi Палладiна. Тут мав зустрiтися з Дариною Санжак – подругою Ольги Довгань. Домовляючись по телефону, назвав марку авто, колiр i держномер. Дiвчина описала себе: зрiст трохи вищий за середнiй, струнка, бiлi штани, бежева блузка, чорне волосся.

Уiхавши до зони паркування, згадав орiентири: зрiст, стрункiсть, колiр одягу й волосся. Мiсце – лiворуч. І – великий зелений кульок. Усе сходилось в однiй точцi. Сумнiвiв не було: ця точка – i е Дарина. Та напруженим поглядом вишукувала потрiбну машину. Але – безрезультатно. Потрiбна допомога.

Припаркувався на першому ж лiпшому мiсцi й кинувся до дiвчини.

– Богдан Лисиця, – вiдрекомендувався пiдбiгши. І обдав вiдкритiстю й надiйнiстю: – Можна допомогти?

– Дуже приемно, – звiльняючись вiд ношi, проспiвала дiвчина, – Дарина.

– Ну й тоннаж ви тягаете, – вирвалося, коли руки напружилися вiд ваги купленого. – Бiльше немае кому?

– У-у, – мотнула головою. – Живу сама… Наймаю квартиру в Коцюбинському. Мама – в Калинiвцi. Брат – на заробiтках у Португалii. Оля…

Це слово лягло останнiм мазком у картину вражаючоi самотностi (в усякому разi, так здалося).

– А я вас вiзьму та й вiдвезу додому, – бовкнув Лисиця. Хотiв хоч якось допомогти.

– А вам це не складно? – запитала Дарина, втираючись мережаною хустинкою.

– Ну що ви, – зрадiв, – навiть приемно.

– Тодi можна. Я живу недалеко вiд ДОКу. Знаете, де це?

– У найзагальнiших рисах, – щиро зiзнався. – До Коцюбинського доiдемо, а там покажете.