Кожному своє

Приiхали не тiльки колеги i спiвробiтники Братишина, а й представники рiзних асоцiацiй, об’еднань, партiй, друзi Костянтина.

Ось невисокий кремезний Перехрест. Вiн досi бурчить, що машини усi цi спалити треба, проте, завжди допомагае професоровi. Це вiн розробляе математичнi моделi для комп’ютерiв Братишина. Ось мiсцева знаменитiсть – поет Оскар Васильович Родченко. Журналiст, який опублiкував про лабораторiю якiсь там нiсенiтницi. Художник Михайло Молодан з нареченою спiвачкою Надiею Климович, наречена Костянтина.

– Нам Костя про вас, Григорiю Федоровичу, прямо фантастичнi iсторii розповiдае, – сказала.

У ii поглядi – щире захоплення. Вiкторiя свiтилася красою. Струнка, висока, темне волосся лагiдно обрамляло обличчя i хвилями спадало на плечi. Вiдкритий погляд пiдкуповував щирiстю – може тому вона здавалася абсолютно беззахисною. Якраз ота беззахиснiсть дiвчини дуже пасувала задерикуватому гостроносому Костi.

Зовсiм iншою постала Надiя Климович. Дiвчина уже вивчала Братишина, коли вiн перевiв на неi погляд. Бiсики в ii очах iскрились, як у школярки, кепкування майже неприховане – старий павич хвiст розпустив, – а вiн справдi пiдтягнувся i Надiя помiтила це, i посмiшка заiскрилась ще бiльше. Братишин знiяковiв, пiдсвiдомо, на якусь мить, майнуло, що з’явилась та, яку мав зустрiти рокiв тридцять тому. Та… що там… зараз – а це вiн зафiксував своiм швидким розумом – i уже не пiдсвiдомо – усе вiддав би…

І засоромився.

– Костя завжди перебiльшуе, – вiдповiв лагiдно i знiтився, бо посмiшка Надii не вiдпускала.

Врятував Леонiд Орович Паскудний, полковник давнiй знайомий Братишина, який вiд спецiального вiдомства час вiд часу робив замовлення лабораторii.

– Вiтаю, вiтаю, шановний пане професоре, – полковник потиснув iменинниковi руку. – Ви – генiй!

– Ну, ну, пане полковнику, – Григорiй Федорович знiяковiв. – Навiщо так…

На початку дев’яностих в Украiнi слово «пан» i «панi» витiснило бiльшовицьке «товариш», проте серед вiйськових i комунiстiв воно збереглося.

– Панi i панове, – звернувся Братишин до гостей. – Я щиро вдячний за честь, яку ви сьогоднi виявили до моеi скромноi особи. Прошу всiх до господи. Вечеря чекае.

Гостi, жваво перемовляючись, попрямували до будинку, а полковник зупинив професора.

– Можна кiлька слiв?

– Слухаю.

– Власне, я хочу повернутися до розмови, яку ми не закiнчили тодi.