Сповідь з того світу

Ще моя мама розказувала, що iз Центром Вокзал ворогував постiйно, тобто завше так було: вокзальнi, пiдгаецькi i Фоса проти хлопцiв iз вулицi Львiвськоi, Черлянського i Центру. Звичайнi парубоцькi справи… Одначе, усi цi iхнi «розклади» не завадили нам зустрiтися, полюбити одне одного й одружитися. Так я i поiхала жити з Центру на Заставське передмiстя, або, як каже моя бабуся, «на Заставле»…

Іван, схоже, моеi появи не зауважив, а й далi продовжував клацати по клавiатурi. Із динамiкiв комп’ютера тихо линула музика: як завжди Іван слухав «Файне радiо» Галичину.

Дiджей м’яким голосом у черговий раз привiтав городкiвчан iз 800-лiттям iхнього мiста, поставив композицiю про Городок, про ангелiв, що його оберiгають…

Я пiдiйшла до чоловiка, обiйняла за шию i не стрималася, щоб не поцiлувати. Краечком ока кинула на монiтор – там були якiсь креслення, схеми, текст… Поруч iз монiтором стояла фотографiя у рамочцi, на якiй була наша сiм’я: Іван, малий Івасик i я. Ми зробили це фото минулого лiта, коли вiдпочивали на природi.

Поруч стояла ще одна рамочка, а у нiй, за склом, був схований жовто-синiй прапорець iз написом «Воля Украiнi – або смерть». Цей прапорець для мого чоловiка був дуже цiнним, бо дiстався йому вiд тата, який помер уже давно, коли Іван був ще дитиною. А татовi – вiд дiда…

– Ти хоч iв щось? – спитала.

– Зварив гречку. На кухнi, у баняку. Є молоко, а е пiдлива. Іди поiж, поки ще тепле…

Вiн сказав, не вiдриваючись вiд комп’ютера, i тi слова прозвучали так, нiби вiн iх ранiше записав на автовiдповiдач i тепер тiльки прокрутив.

– А де наш малий? Щось так тихо в хатi…

– Приходила твоя бабця, забрала до себе…

– Значить…

І тут я, не випускаючи Івана зi своiх обiймiв, хвацько скочила йому на колiна, заступивши собою монiтор.

– … ми лишилися самi вдома.

Вiн поцiлував мене, та очi його все одно не могли вiдiрватися вiд роботи, пальцi усе ще були на клавiатурi.

– Секунду, менi треба закiнчити один рисуночок…

– А що роблять тато i мама, коли лишаються вдома самi? – не переставала я цiлувати свого чоловiка.

– Працюють, – вiдповiв Іван, намагаючись дотягнутися рукою до мишки, однак я взяла його руку i поклала собi на талiю.

У нас так завжди: все робота, дитина, дiм, а особисте життя постiйно лишалося на другому планi. Як на мене, саме настав добрий час змiнювати ситуацiю на краще…

– Правильно, працюють. А ви, товаришу, шукаете приводу вiдхилитися вiд роботи i вiд сiмейних обов’язкiв, узятих на себе у нашому РАКСi.