Сповідь з того світу

– Неправда. Я чесно вiддаю у сiмейний бюджет усi заробленi грошi, i секс у нас також бувае регулярно…

Я ще раз поцiлувала – його впертiсть заводила мене ще бiльше.

– А як же наш Івасик?

– Угу… У нього все добре…

– Вiн уже давно просив у Святого Миколая собi братика…

Іван клiпнув очима, нiби ввiмкнув перезавантаження. А щоби вiн довго не «глючив», я зняла з себе кофту, а слiдом за нею на пiдлогу полетiв i лiфчик. Погляд мого мужа враз посвiтлiшав, на обличчi з’явилася посмiшка.

– Я обiцяв малому, що буду чемним…

– І слухняним, – додала я, допомагаючи йому зняти футболку.

…Цей вечiр нам так було добре удвох. Уже лежачи в лiжку, я тулилася до нього, думаючи про те, що вiн для мене найдорожчий у свiтi. Чи змогла б уже жити без нього? Нi, однозначно. Скажете, що така любов бувае тiльки в казцi?

– Пам’ятаеш, ти колись розповiдав менi легенду про спiвця Орфея?

– Угу, – вiдповiв Іван.

– Скажи, а така любов бувае тiльки в казцi, чи й у життi також?

– Не знаю.

– Хiба ж ти мене не любиш так, як Орфей свою Еврiдiку?

– Люблю.

Та, може, не так, як вiн, а по-своему.

– А ти пiшов би за мною до пекла?

– Гм.

– А я пiшла б.

Вiн пригорнув мене до себе i поцiлував у чоло.

– Ну тебе, перестань. Не думай про погане.

Ми й далi лежали собi на нашому лiжку поверх покривал, я притулилася до чоловiка, не соромлячись свого голого тiла. Чомусь не спалося, хоча вже було пiд ранок. Вiн також не спав. У мене було враження, що невдовзi щось мае статися.

Узагалi, через тi всi подii з непiдписанням асоцiацii якась туга витала у повiтрi i клубочилася все бiльше й бiльше. Іван рвався до Киева. Може, через те мое серце так билося – тривога задавала йому ритм. Але нi. Тут щось iнше. Мене раптом охопило вiдчуття дежавю так, що серце почало стискатися вiд якогось страшного передчуття. Зараз. Вже от-от! Три, два, один…

Раптом задзвонив Іванiв телефон. Ми стрепенулися, перезирнулись: хто б став дзвонити о п’ятiй ночi? Іван дотягнувся i взяв слухавку.

«Схiдняк? Дивно», – подумав, а у мобiлку мовив:

– Слухаю.

Я лежала поруч, тому добре чула iхню розмову.

– Що, спиш?

– Так нiч же… – розгублено вiдповiв Іван.

– Тодi увiмкни телевiзор…

У телефонi стихло. Іван був уже в штанах, вхопив пульт вiд телевiзора, натиснув. Ми враз закам’янiли, прикипiвши очима до екрана.

– Господи Боже! – вирвалося в мого чоловiка. – Не може того бути!

У телевiзорi озброенi беркутiвцi били студентiв.