Інтуїція

Ця екзекуцiя тривала всього декiлька секунд, але менi видалося, нiби промайнула вiчнiсть. Бiль у головi вщух, зате в кiнчики пальцiв на руках i ногах нiби вп’ялися гарячi голки. Порiвняно з недавнiм головним болем це було нiщо, i я глипнув декiлька ковткiв свiжого повiтря, якщо його можна було назвати таким у вщент наповненiй камерi. Через декiлька секунд минуло й вiдчуття вогню в кiнчиках пальцiв, i аж тепер я стурбувався не на жарт. Подiбнi проблеми зi здоров’ям виникли в мене вперше за сорок рокiв життя.

Ще вiддам Боговi душу в цьому медвитверезниковi.

Нi, треба думати про щось легке, заспокiйливе, вiдволiкти мозок вiд важких думок. Головне, дожити до ранку, вирватися з цiеi клятоi камери i нiколи бiльше не напиватися до чортикiв.

4

– Колего, ви вже не спите? – згори звисла чиясь сива скуйовджена голова, i я не бачу цього, але якась надприродна сила уяви вимальовуе саме такий образ. Я не знаю свого сусiда зверху, але абсолютно переконаний, що цей хриплий i твердий голос я вже десь чув у своему життi.

 – Отже, я можу продовжити свою лекцiю? Адже вчора, ви знаете, в нас була вимушена перерва.

Я не знаю, що вiдповiсти, й мовчу. Старий сприймае це як запрошення до розмови i, зручно вмостившись на животi, дивлючись на мене, свого сусiда, вниз, хоча в теменi й не бачить нiчого, як i я, розпочинае:

– Історiя – це ланцюг випадковостей, а не закономiрних явищ, i всiм керуе Його Величнiсть Випадок. Саме це в своiй «Ульмськiй ночi» сформулював мiй тезка Марк Алданов, про якого ми з вами говорили минулого разу.

Пiдзаголовок цiеi книжки – «Фiлософiя випадку», i пов’язаний вiн iз епiзодом з життя великого Декарта.

Слова цього несподiваного лектора вiдволiкають мене вiд важких думок про стан мого здоров’я. Але лише на якусь мить, бо яким би хоробрим я не бачив себе у власних очах, все одно в своi сорок рокiв думав, що мiцнiший.

Я не розумiю, що менi говорить старий. Дивно, але я чомусь твердо переконаний, що це, власне, стара, а не молода людина, хоча нiчого не бачу в цiй клятiй теменi.

Всi моi думки скерованi не на те, щоб вдуматися в суть слiв добровiльного лектора. Я витрачаю дуже багато зусиль, аж нiмiе тiло, щоб пiрнути в глибини пам’ятi й iнтуiтивно вихопити образ старого, згадати, де i коли я чув цей голос, характерну iнтонацiю, якiсь неприроднi звуки, що йшли не з горла, а, здаеться, з глибини серця.

Але в мене нiчого не виходить. Спроба виявилася марною, i я нiяк не можу заспокоiтися.