Інтуїція

– Ви слухаете мене, колего? Тодi продовжимо нашу розповiдь… Нiхто досi не може пристойно розшифрувати цей запис у щоденнику Декарта. Якби ви мали можливiсть прочитати книжку Алданова «Ульмська нiч» (а такоi можливостi ви, на жаль, найближчим часом не отримаете), ви б зробили висновок, що це своерiдна заявка також на основи вiдкриття дивовижного. Проте з фiлософii Декарта Алданов робив прикладнi висновки, що стосувались iсторii та моралi. Якщо сформулювати головну думку книги, то конспективно вона виглядае так: iсторичних законiв не iснуе, iсторiя – царство слiпого випадку.

14

Страшенно болiла голова. До всього iншого менi з новою силою захотiлося пити i в туалет. Старий читав свою лекцiю, не дуже турбуючись про мiй стан здоров’я, i якiсь першi почуття вiдрази до нього накочувалися хвиля за хвилею. Я хотiв вгамувати цi явно несправедливi, як я розумiв, почуття до професора, але не мiг – i щораз бiльше ненавидiв його. Моя ненависть зростала, як поступово пiдсилювався той клятий звук у музичнiй кiмнатi.

– У своiй книзi Алданов обговорюе ряд крупних подiй вiсiмнадцятого-двадцятого столiть, – нiби з кафедри читав свою лекцiю старий, на якого я готовий був виплеснути всю свою ненависть за той стан, в якому опинився нинi. – Переворот дев’ятого термiдора у Францii i вiйна 1812 року, Жовтнева революцiя i Друга свiтова вiйна – i всюди письменник стверджуе, що iхне виникнення та пiдсумки випадковi. Скажiмо, вiн розмiрковуе на таку тему. Якби Сталiн 1939 року прийняв сторону демократичних держав, то Нiмеччина, очевидно, побоялась би розв’язати Другу свiтову вiйну.

Або ще одне «якби», котре iсторики не хочуть приймати. Якби Рузвельт не послухав поради Ейнштейна i не дав грошей на розробку атомноi бомби, а Гiтлер, навпаки, послухав би Гейзенбурга i дав, – як би тодi закiнчилася вiйна?

15

Якось iнтуiтивно, в одну мить, пiсля останнiх слiв професора, я вiдчув, що в усiх моiх бiдах винен, власне, цей сивий бородань iз до болю знайомим скрипучим голосом. У мене не було пiдстав так вважати, у мене не було жодних доказiв, але iнтуiцiя пiдказувала: це вiн, це вiн! Вiн – найбiльший твiй ворог.

Це завдяки йому ти сидиш тут i мучишся. Розум вiдмовлявся слухати iнтуiцiю, i серце мало прихильнiсть до професора, але все мое ество пiдказувало, на кого менi слiд скерувати весь свiй гнiв. Якби в менi було достатньо сил, щоб хоча би поворухнути руками, я б задушив професора, настiльки огидним менi ставав цей старий i сам його голос.