Дівчина в рожевих трусиках

Коли ж над ранок засинав, то знову привиджувався йому один i той же жах, i вiн уже не знав, чи це сниться йому, чи вiдбуваеться наяву.

Вбита ним дiвчинка пiднiмалась з асфальту, дивилась на калюжу кровi й казала: “Вуйку, я ж була ще жива! Чому ви не вiдвезли мене до лiкарнi?”.

Вiн не бачив ii погляду, i, мабуть, це рятувало його вiд безумства.

Дружина помiтила, що з ним вiдбуваеться щось не те, але навiть не смiла до нього пiдступити. Здавалося, ще мить – i вiн вибухне зсередини.

Повсюди його став переслiдувати рожевий колiр – на вiтринах, в одязi людей.

А коли одного разу поруч проiхав автомобiль рожевого кольору, вiн зрозумiв, що це не просто нагадування йому з тамтого свiту, а щось бiльше, про що вiн навiть i не здогадуеться.

4

Старший лейтенант не вiдразу й второпав, що ця жiнка робить у його кабiнетi.

Вiн одночасно займався декiлькома справами: крадiжкою в квартирi, розбiйним нападом i хулiганством. Нi, звичайно, тримав на контролi й цю справу, але пiдполковник, розумiючи ii безперспективнiсть, вряди-годи згадував про неi.

– Я була у ворожки, – сказала жiнка. – Цей чоловiк живе близько вiд того мiсця, де вбив мою дочку.

– Який чоловiк? – за iнерцiею запитав старший лейтенант, хоча прекрасно розумiв, про кого йде мова.

– Вiн високий, худий, у нього голубi очi, а на лiвому плечi – велика родимка. – Жiнка знала, про що говорить, i не звернула уваги на запитання. – В нього червонi “Жигулi”.

– Добре, ми перевiримо, – змучено сказав вiн, розумiючи, що заперечувати щось у данiй ситуацii немае сенсу.

Вона безнадiйно подивилась йому в очi.

Коли за нею зачинилися дверi, вiн покрутив пальцем бiля скронi. Працювати не хотiлося. Старший лейтенант подумав про коханку.

5

Вiн радше iнтуiтивно вiдчув, нiж усвiдомив, що лихо наближаеться з того боку, з якого вiн його найменше очiкував.

Виглянувши з вiкна свого кабiнету, побачив незнайомого мiлiцiянта, який крутився бiля його машини.

Найрозумнiше було залишатися на мiсцi й вдавати, що нiчого не трапилося, але вiн прожогом кинувся вниз i за хвильку опинився бiля мiлiцiянта.

Було видно, що той знiтився, але форма й кашкет просто вимагали зухвалостi.

– Ви чого? – запитав той у нього.

– Це моя машина, – тихо вiдповiв вiн. – Що вам треба?

– Та ось, дивлюсь, у нас подiбна значиться в угонi, але це не вона… Деякi параметри не спiвпадають, – додав вiн пiсля нетривкоi паузи.

Вiн мовчав.