Втікачі

Трамвайна незнайомка несподiвано сплигнула, а вiн не встиг, бо дверi зачинилися перед самим його носом. Тепер вона дивилася на нього, i весь ii вигляд, здавалося, говорив: «Ну що, старий? Упiймав облизня? Не встиг? Де тобi ганятися за молоденькими дiвчатками?». А вона й справдi була молоденькою, вдвiчi молодшою за нього, як Оля, про яку вiн знову згадав, але вже ображено, бо й досi не привiтала його з днем народження. Вiн ще помiтив, поки трамвай не зробив гак убiк, що незнайомка повисла на юнаковi, всiм своiм видом показуючи, що робить це на зло йому, Вiкторовi Андрiйовичу, який за п’ятнадцять хвилин поiздки не спромiгся сказати iй жодного слова, хоча за цей час можна було прожити все життя.

Наступноi зупинки довго не було, i Вiктор Андрiйович внутрiшньо смiявся, що вiн такий бовдур. Якийсь хлопчина, коли трамвай притишив хiд, пiднiмаючись угору, виламав дверi i вискочив, дверi не зачинялись, i Вiктор Андрiйович вискочив i собi, чуючи прокльони кондукторки i на свою адресу теж, хоча не вiн ламав дверi трамваю, а той хлопчина.

Це мiсце було йому не знайомим, вiн точно тут нiколи не бував, хоча жив у цьому мiстi вже рокiв двадцять, починаючи з того часу, коли почав навчатись у медiнститутi. Назва вулицi теж йому нiчого не говорила. Несподiвано налетiв вiтер i почав накрапати дощ. Парасолi в нього з собою не було, i Вiктор Андрiйович заскочив у першу кнайпу, що трапилася йому по дорозi, аби перечекати негоду.

Людей тут було мало, грала легка музика, вiн замовив собi п’ятдесят грамiв коньяку, каву i тiстечко, сiв за вiльний столик i почав святкувати свiй день народження. Цигарковий дим рiзав очi, але Вiктор Андрiйович на це не зважав, нi про що не думаючи i вiдпочиваючи душею й тiлом.

За вiкном припустив дощ, заметушилися люди, окремi з них забiгали до кнайпи. Перед ним виросла жiнка з сумним виразом на обличчi, але з грайливими бiсиками в очах:

– Можна?

Вiн оглянувся, але всi столики були зайнятi.

Не встиг нiчого вiдповiсти, як вона, не чекаючи дозволу, вмостилася навпроти. Щось ii дратувало, i вiн про всяк випадок згасив цигарку, але це не допомогло. Вони не дивились одне на одного, а втупились у вiкно, нiби там було цiкавiше.

– А я сьогоднi святкую свiй день народження, – нiби сам до себе сказав Вiктор Андрiйович.

– Ви так завжди знайомитесь? – Вона кинула на нього зацiкавлений погляд.