Вендета по-українськи

Мiсто й так кiлька днiв гудiтиме, не щодня депутатiв убивають. У неприемну iсторiю втрапив, дуже неприемну… А ще долари… Що з ними робити? Може, обмiняти на гривнi та й жити приспiвуючи? Рокiв п’ять-шiсть. Або авто купити, «форд» чи «мерседес»?.. Квартиру вiдремонтувати, меблi iмпортнi придбати? Французькi, нiмецькi, iталiйськi. Мар’яну з нiг до голови вбрати, на курорт заморський гайнути?.. На Гаваi чи острови Канарськi. Або в Рим, Париж, Лондон… Чи чкурнути до Америки, а звiдти долари надсилати? Потрохи, щоб сусiдам очi не колоти»…

Барбiрош аж упрiв вiд таких думок, руки трусилися, на обличчi виступили крапельки поту.

Закортiло запалити. Мацнув рукою по кишенях. Витягнув порожню пачку «Прими». Геть усi випалив – так хвилювався, коли з слiдчим балакав! Дiстав гаманця, перелiчив грошi. «Та в мене, – подумки вигукнув, – на пачку «Прими» не вистачить! Треба було у Мар’яни взяти. Завжди як той злидень: то на обiд позичаеш, то цигарки стрiляеш. Нiколи вона не дасть бiльше. Пиво – дорого, сигарети – дорого, а про сто грамiв, щоб з хлопцями пiсля роботи, навiть не заiкайся. А спробуй усю до копiйки зарплату не дати. Крик, гвалт, iстерика: я гола, боса, дитина в подертому до школи ходить, а ти по забiгайлiвках швендяеш!» Баба е баба, що з неi вiзьмеш? Хлопа не розумiе. Соромно iнколи перед компанiею, коли з роботи йдеш. Нiяк не може утямити, що чоловiк без грошей – нуль, манекен, порожне мiсце. Треба ж гальбу пива випити та пачку цигарок з фiльтром хоч раз на мiсяць купити. А ще Галi шоколадку, шампанського взяти, щоб не так боялася, бо не дасть… Вся труситься, коли до себе веде, бо в тому малосiмейному гуртожитку завше гармидер i народу цiкавого багато. Панянку iз себе корчить, лише шампанське вживае, боiться, труситься, але коли у лiжко вкладеться та прутня в лонi вiдчуе, зовсiм iншою стае. Ненаситна, хтива, треться, стогне, як змiя вигинаеться, доки вдоволення не дiстане… А потiм може й сльозу пустити. Дивнi вони iстоти, цi жiнки, важко iх збагнути… Зi Стефою Сокальською треба обов’язково перебалакати. Метке око мае, все помiчае. Вчора ввечерi знову бiля пiд’iзду вигикувала. Два кобелi й вона. Ходило ж колись зашмаркане та з дитячим вiзком бавилося. Чемно вiталася: «Добрий день, пане Миколо!» А нинi яка кобiта! Не вiриться, що лише у дев’ятий клас ходить. Очi чорнi, личко рум’яне, спiдничка вузенька. І коли встигла пiдрости? П’ятнадцять лiт, а вже рекетири на iномарках додому пiдвозять. Молода, а спритна.