Біль і гнів. Книга 1

В’iхали з протилежного боку: од ставу.

Ставок зовсiм iще молоденький: другий рiк, як загатили, а вже де-не-де порiс осокою, взявся першим рястом. Для дiтлашнi – рай, цiлiсiньке лiто бовтаються, стрибають iз греблi вниз головою – чия скорiше знайде пеньок. Твердохлiбовi ж – докiр нiмий. Планували рибу розводити, обiцяли видiлити малькiв, навiть у районнiй газетi про це написали, а поки що плодяться пуголовки. «Треба буде змотатися в район, хай дiстають де хочуть… А нi, то аж у область…» І качву треба розвести, качка ряст любить, качку випустиш весною на воду, а восени – готовий прибуток.

Далi, за ставом, потяглися садиби. І то з одного двору, то з iншого – чорти з рогами. Кози, бодай вони повиздихали! Розплодилося iх в останнiй час до стобiса, – i в дворах, i на вулицях, i на хлiвах – усюди побачиш. Общипують все, об’iдають – деревця не полишать.

Колись у Тарасiвцi про козу i чуть не чували. Як завiв iще до революцii корчмар iз сусiднього села – майже все село бiгало дивитись. Жiнки, якi постарiшi, тиждень потому одхрещувались: нечиста сила!

Минули роки – прийшли кози i в Тарасiвку.

Козi ж нi сiна багато на зиму не треба, не те що коровi, нi ганяти щоденно на пашу: сама собi iжу находить, та ще ж до того й не пiдлягае податковi.

Перший завiв двi кози Іван Приходько. Вирихтувався на ярмарок по телицю, а привiз ротатих прояв.

Поплакала, покричала бiдолашна Федора, та куди було дiватись? А згодом i сама переконалася, що можна жити i з козами. Молоко густе та солодке, аж канудить од незвички, та малi Приходьченки й смолу будуть пити, аби лише вволю.

Як висушать вранцi по чашцi – до обiду iсти не просять.

З легкоi Івановоi руки кози потроху-потроху та й розбрелися селом. Заводили iх здебiльшого вдови та одинокi, старi вже жiнки. Що з коровою вже й не справляться, та й нащо вона, корова, одинокiй людинi, а коза в самiсiнький раз.

Твердохлiб iх терпiти не мiг. Докоряв не раз Нешеретовi:

– Ви хоча б хазяiнiв приструнили! Розпустили нечисть по всьому селу, скоро вже й вуха нам пооб’iдають!

Нешерет завжди виправдовувався тим, що вiн, натурально, воюе iз козами, тiльки од тоi вiйни толку мало.

Самi ж бо знаете, який тепер народ: ти йому слово, вiн тобi десять…

– Mo’, пообiдаете?

Яким уперше за всю дорогу озвавсь – пересердився. Притишив коней якраз перед завулком, що вiв до хати голови.

Твердохлiб уже хотiв був погодитись, та враз згадав, що не дав розпорядження лаштувати пiдводи в район, i наказав iхати прямо до контори.