Біль і гнів. Книга 1

– Будем уже обiдати, як iз голови знiмуть.

– Хто вас знiматиме!

Входженi конi легко перейшли на рись, i за кiлька хвилин розмальована бричка пiдкотила пiд саму контору.

– То менi розпрягати? – Яким усе ще надiявся, що голова передумае – накаже завертати обiдать. Вечiр же скоро, он i сонце на прузi, а вони з самiсiнького ранку зернини маковоi в ротi не мали. Про те, щоб самому пiдскочити додому, Яким i думать не смiв. Поки голова в конторi, доти й вiн мае бути при конях. Щоб як команда – одразу ж i iхати.

Хоч i до свiтанку. Бувало частенько й таке. Особливо влiтку. Вивалиться опiвночi з контори голова, скаже запрягати. Та й покотить полохати сторожiв i об’iзникiв: чи не дрiмають? Так привчив, що тiльки шелесне, а сторож уже в крик, як гусак.

«Служба собача!» – зiтхае Яким. Ішов – радiв: робота чиста, при бричцi та конях, запрiг – та й катайся паном. Добрий пан: i поiсти як слiд не дадуть!

От i сьогоднi: стирчав у конюшнi голодний, до пiзнього вечора. Уже й зорi загорiлися в небi, коли врештi стали розходитись.

А завтра ж, ще й день не проклюнеться, знову бiжи на роботу. Зривайся з постелi гарячоi, од молоденькоi жiночки, та, похапцем щось до рота укинувши – з темноi хати в нiч ще темнiшу. В оту передсвiтанкову пору, коли все довкола мов дьогтем залите: по звуку тiльки й здогадаешся, що хтось суне назустрiч. То це така робота легка? Та не потрiбнi йому й отi пiвтора трудодня, що кожного дня набiгають, – дайте уволю хоч виспатись! Та пообiдати по-людському.

– Взимку будемо одсипатися, – каже Твердохлiб. – Як ведмедi. Ти бачив, Якиме, як ведмiдь взимку снить?

– Де б я iх бачив!

– Заб’еться до ями та й сосе лапу. Цiлiсiньку зиму…

– Дак то ж ведмiдь… – бере сумнiв Якима. – А тут поки тоi зими дiждешся, то й спати розучишся.

Розпрягае коней Яким, пригадуе всi тi розмови. І дружину свою молоденьку, яка жде Якима – не дiждеться. Не спатиме, коли б не вернувся. Яким тiльки рипне, а вона вже й з постелi. Хуткiше до печi: щось розiгрiть поiсти чоловiковi.

Сяде потiм навпроти, кулачком пiдборiддя пiдiпре – очей iз нього не зводить.

– Ти чого? – запитае Яким.

– Так… – усмiхнеться знiяковiло. – А ти iж… Чи, мо’, несмачне?

– Смачне, чого ж…

А сам ледь щелепами ворушить – i iжа до рота не йде. Їв не iв, тiльки ложку намочив, та й скорiш у постiль. А дружина вже поруч: горнеться, ласки просить…

Ех, служба собача!..

Твердохлiб же тим часом урядуе в конторi.