Біль і гнів. Книга 1

– Ох пропав, ох пропав! – голосив уже Курочка.

Начальник трохи помовчав, давши Курочцi наплакатись уволю, потiм сказав:

– Але для вас е можливiсть врятуватися. Можна сказати, що вам повезло неймовiрно: випав один шанс на тисячу…

Курочка за той шанс обома руками готовий вчепитись. Та Господи! Та вiн робитиме все, що тiльки накажуть!.. Землю iстиме, аби лише одпустили живого!..

– Нащо землю? – посмiхнувся начальник поблажливо. – Ми не звiрi якi, щоб вимагати од вас такоi дорогоi цiни…

Пiсля того iз ним розмовляли вже iншi.

Навчили, як прислухатися, що хто говорить, а головне, запам’ятовувати: коли, де i ким сказано.

– До всiх прислухатися? – питав зачудовано Курочка.

– До всiх, хто б не був, – вiдповiли йому. – Ви повиннi нiкому не довiряти, всiх брать на пiдозру, бо ворогом може бути будь-хто. Навiть найближчий ваш друг.

Начальники пiсля того, як одпустили Курочку додому, могли спати спокiйно: кращого ока й вуха годi було й шукати. Ще змалечку цiкавий до всього, заробляв не раз Курочка по потилицi: а не пiдслуховуй! Не лiзь, де розмовляють дорослi! Тепер же прислуховувався не лише з цiкавостi, але i з обов’язку.

Одна бiда: боявсь щось наплутати. Коли хто що казав, де саме й при кому. То ж i довелося, на порушення найстрогiших iнструкцiй, завести зошита.

Перший запис у тому зошитовi – про Терентiя Гусака. Який, сидячи на колодi помiж дядьками, на чиесь запитання: «І що воно таке, ота п’ята колона?» – вiзьми й ляпни: «Ото як кожного п’ятого посадять, ото вам i буде п’ята колона!»

Приiхала невдовзi чорноi ночi чорна машина – за Гусаком тiльки фуркнуло! Лишилася Гусачка з двома синами… Сини, щоправда, уже величенькi: одному в армiю скоро, а другий ходить до сьомого класу.

Та все одно не дуже весело без хазяiна в хатi. То ж Курочка крiпився-крiпився, а тодi й не витримав: замотав потай од жiнки четвертинку сала – i до Гусачки:

– Оце вам до борщу!

Сидiв, журився разом iз жiнкою, утирав сумно то одне око, то друге:

– От бiда, так бiда!

Одлягло пiсля того трохи на серцi.

Добре, що хоч хлопцi великi: самi собi раду дадуть.

Другий запис появився набагато пiзнiше. Учитель Куроччиного сина, отой, що ключ одiбрав та однiс Твердохлiбовi, надумався порадувати учнiв новими зошитами. Привiз цiлу пачку з району та дiтям i роздав – для контрольних робiт. Зошити як зошити, з портретом Сталiна, а перевернути догори ногами та придивитись пильнiше, то й можна прочитати, з вусiв починаючи, слово «смерть».