Біль і гнів. Книга 1

«С» – вуса, «м» – як лiнiйкою частину пiдборiддя прикрити, «е» – докупи зведенi брови, «р» – праве вухо, «т» – лiве, а м’якоi лiтери не було, як не крутили. І виходило твердо i страшно: «смерт».

Кому «смерт» – яснiше ясного…

Директор власноручно одбирав ту крамолу в учнiв. Нагорiло i вчителевi: чому саме цi зошити купив, а не iншi? Інших хiба не було?..

Курочка все те акуратненько в свiй записник.

І за вчителем фуркнуло!

Ну, цьому так i треба! Знатиме, як доносити на чесних людей!..

А далi вже посипалися записи, i для отiеi установи призначенi, й особисто для Курочки.

Добравши смаку, Курочка став записувати майже все, що чув i що бачив. Сусiд сусiда побив – гуляйте, хлопцi, до зошита! Марта Лисючка бригадира вибатькувала – запишем i це. Отак по слову, по другому та й списав Курочка майже пiвзошита.

Вiдчував потаемну насолоду. Вiн, Курочка, якого i за людину нiхто не вважав, а так, прости Господи… якого навiть рiдна жiнка пiд сердиту руку обзивала й нiкчемою, й покидьком… набув раптом страшну владу над усiма односельцями.

Хай невидиму, хай потаемну, але од того не менш реальну. І не раз, дивлячись на того чи на того, думав iз мстивою втiхою: «А менi тiльки пальцем кивнути!.. Тiльки мiзинчиком!..» Забирався потайки в хлiв, читав-перечитував записане в зошитi. Виходив надвiр – аж вищий на зрiст…

За час своеi новоi дiяльностi посадив Курочка менше десятка: сiм чоловiкiв i одну жiнку. Хоча останню й за жiнку можна було не вважати: баба Килина, ота сама, якiй давно уже треба було вкоротить язика.

Якiй ще жодна влада не могла догодити. Кляла у свiй час i царя, i Керенського, i Директорiю, а радянська влада прийшла – i на неi загавкала. Розперезалася, бiсова баба, – впину немае! Як зайшов якось Нешерет iз членами комiсii свиню записати, вона свою вершу й розкрила:

– Пишить уже й кота на додачу!

Кота щe можна було б простити, аби баба на цьому й замовкла. А то Нешерет ще встиг сказати:

– Це, бабо, по розпорядженню радянськоi влади, – як баба йому й одлила.

Сказала таке, що й вуха зiв’яли.

За бабою приiжджала та ж працьовита машина. І що то – жiнка! Чоловiки вели себе, як поряднi, – залазили досередини мовчки, баба ж село все на ноги пiдняла: «Рятуйте, хто в Бога вiруе!..» В Бога-то вiрили – рятувати не квапились. Сидiли по хатах i носа боялись виткнути на вулицю.

Одсидiла баба три роки – прийшла ще лихiша, анiж була. З ходу, не сказавши й добридень, накинулася на сусiда, що той наче городу шмат приорав.