Біль і гнів. Книга 1

А Нешерет прийшов мирити – i Нешеретовi дулю пiднесла.

Отака баба клятуща! І тюрма не виправила.

Тож Курочка, якщо не рахувати баби Килини, посадив усього сiм душ. Інший на його мiсцi пiвсела за грати спровадив би, Курочка ж на кого донесе, а кого й пожалiе. Так що мав iще совiсть…

Почитавши попередньо написане, послинив Курочка олiвця i великими лiтерами вивiв:

«А Іван Приходько щитав щодня самольоти. – Подумав-подумав, дописав: – Скiльки й на яродромi було».

Це – для тiеi установи.

І вже трохи дрiбнiше:

«У Заволочиного хлопця хтось потягнув iз пiдводи вiжки.

Це вже для себе.

Щодо першого запису, то не знав, як i бути: Іван же людина душевна, хороша, з Мефодiем запанiбрата. Так що, може, й рискне – змовчить.

Записав же про всяк випадок – для порядку.

Пiзньоi осенi, по першому легкому морозцю, чекав Твердохлiб на полювання гостей. Мав «припожалувати» сам товариш Путько, ще й редактора обiцяв прихопити з собою.

– Зайцiв на всiх вистачить?

– Та iх у нас, як смiття! Одбою немае. Як деревце молоденьке – хоч обв’язуй, хоч не обв’язуй – все одно обгризуть!

– То й добре… Припильнуй тiльки, щоб не дуже полохали.

Твердохлiб хоча й хвастався про зайцiв, однак вирiшив заздалегiдь подбати про полювання: видiлив для цього поле з люцерною, наказав косити не всю пiдряд – залишити острiвцi. А пiзнiше для приманки стали розкидати капустяне листя.

Наглядати за тим полем поставив Корнiя Пекельного, який водночас i на баштанi сторожував.

– Корiв, коней гони втришия! Щоб зайцiв не полохали.

Корнiй обiцяв постаратися, хай голова не переживають: жоден заець не пропаде. Сам уже рокiв чотири пострiлюе, так що знае, що таке заець. І хоч Твердохлiб вважав Пекельного чоловiком не дуже надiйним, виходу, однак, не було: окрiм Корнiя, нiхто бiльше з тарасiвцiв не бавився з рушницею.

Зроду-вiку дивилися на полювання, як на пусту панську забавку. Щоб порядний, статечний господар дозволив собi взяти в руку пукавку та ганятися з нею по рiллi за куцохвостими – де б це ви бачили й чули! Засмiяли б, облили б навiки зневагою. Або сказали б, що не всi дома – не вистачае десятоi клепки.

Корнiевi ж людських насмiхiв боятися нiчого: обходився без клепки ще змалку. Окрiм того, що й робота котяча: цiлiсiнький день байдики бий та ховайся од сонця в курiнь.