Ключі Марії

 – Може, i я на мiшку золота сиджу i не знаю про це?

– Ну, ти то навряд! – жваво вiдповiв Адiк з такою саркастичною iнтонацiею, що у Бiсмарка скривилися губи.

І тут з коридору долинуло провертання ключа в замку вхiдних дверей.

– Хтось прийшов! – переполохано прошепотiв Бiсмарк, натиснув на кнопку вiдбою i завмер, затамувавши подих.

Роздiл 12

Львiв, травень 1941. Богдан Курилас вражений: полковник НКВС цитуе Жозефа Ренана

Дорогою професор згадував серпень 1939, коли вся сiм’я була ще разом i вiдпочивала на Гуцульщинi в Кутах.

Була гарна спекотна погода, нiщо не вiщувало трагедii. Але в наелектризованiй атмосферi вчувався дивний неспокiй. Незрозумiла тривога гнiтила i передавалась далi невидимими хвилями. В гiрськiй тишi, просяклiй запахами сосен i скошених трав, вчувалося щось загрозливе.

Наприкiнцi серпня Куриласи повернулися до Львова, а там уже нiхто не мав сумнiвiв, що iхнi передчуття здiйсняться. У мiстi тривав гарячковий рух – люди запасалися продуктами, час вiд часу якiсь харчi зникали, особливо тi, що могли зберiгатися довше – наприклад, сало, а в окремих крамницях забракло ще й солi.

Став зникати цукор, за ним – гас. Щез алкоголь, мiцнiший за чотири з половиною вiдсотки, його просто заборонили продавати. Цiни почали повзти догори, що викликало негайну реакцiю мiськоi влади, яка оштрафувала хитрих купчикiв. Водночас розпочався вишкiл кондукторок, тобто дружин i сестер кондукторiв, з тим, щоб вони могли замiнити чоловiкiв, коли тих покличуть до вiйська.

Олеся одразу ж забрали до польського вiйська. Усi газети писали про наближення вiйни, але водночас i давали надiю фантастичними новинами про те, що Англiя i Францiя не допустять нападу на Польщу.

Влада мiста закликала львiв’ян копати рови, у яких можна було б ховатися вiд бомб. Копали iх по всьому мiсту, зокрема в парках i скверах, але також i на площах, дотримуючись вiдстанi вiд будинку, рiвноi його висотi, щоб не опинитися пiд завалами. Мали тi рови вигляд зигзагiв, а накривали iх балками.

Цей рух з великим ентузiязмом захопив ледь не все мiсто, копати вийшли навiть школярi.

«Можливо, мене викликають через сина? – думав Курилас. – Але що я iм можу сказати? Я не маю вiд нього жодного листа».

Потiм у його головi закрутилося прiзвище полковника… Ваврик, Ваврик… Чи не родич москвофiла-письменника Василя Ваврика*? Цей теж викладав в унiверситетi, розмовляв калiченою росiйською мовою i дуже тiшився, що Львiв нарештi возз’еднався з Москвою.