Лише час підкаже

Коли вiн виходив щоранку, я здебiльшого напрошувався прогулятися з ним до мiських докiв, де дядько працював. Кожен день, який я проводив на причалi, був сповнений пригод. Торговельнi кораблi, що прибували з далеких земель, розвантажували зi своiх трюмiв рис, цукор, банани, джут i багато iнших речей, про якi я зроду навiть не чув. Пiсля того як трюми порожнiли, iх завантажували сiллю, яблуками, оловом i навiть вугiллям (його я любив найменше, бо воно одразу виказувало, де я вештався весь день, i дратувало мою матiр).

А потiм кораблi знов зникали у невiдомiй далечинi.

Менi завжди хотiлося допомагати дядьковi Стеновi розвантажувати якийсь корабель, що пришвартувався вранцi, але вiн лише реготав i промовляв:

– На все свiй час, хлопче.

Це не могло статися швидко для мене, але без жодного попередження в обставини втрутилася школа.

Коли менi виповнилося шiсть рокiв, мене вiдправили до Меррiвудськоi початковоi школи, хоча я вважав, що це марна трата часу. Який був сенс вiд школи, коли все, що менi потрiбно, я мiг дiзнатися в доках? Наступного дня я б туди й не пiшов, якби моя мати не затягнула мене до самоi брами, лишила там i повернулася аж о четвертiй пополуднi, щоб забрати додому.

Я не здогадувався, що в мами е й iншi плани на мое майбутне, якi не передбачають мого залучення до роботи дядька Стена в порту. Коли мама лишала мене щоранку бiля брами, я стовбичив на подвiр’i, доки вона не зникала з поля зору, а тодi мчав до докiв. Я стежив, аби завжди вчасно повернутися до ворiт школи, коли мама приходила забирати мене.

Дорогою додому я розповiдав iй усе, що буцiмто робив у школi того дня. Я добре вмiв плести небилицi, але незабаром вона виявила, що всi моi оповiдки – вигадка.

Один чи двое хлопцiв з моеi школи також зависали на доках, але я тримався вiд них подалi. Вони були старшими та дебелiшими за мене i не проминали нагоди дати менi стусана, якщо я траплявся iм на очi. Менi також доводилося остерiгатися й пана Гаскiнса, головного прораба, бо щоразу той, заскочивши мене, як сам любив казати, давав менi копняка та погрожував:

– Якщо iще раз побачу, що ти тут вештаешся, лобуряко, то все розкажу директору.

Інодi Гаскiнс вирiшував, що бачив мене аж занадто часто i повiдомляв-таки про це директоровi, який перiщив мене паском, перш нiж вiдправити назад у клас. Мiй класний керiвник, пан Голкомб, нiколи не нарiкав, якщо я не з’являвся на його заняття, але вiн був занадто м’яким.